Мені було вже за тридцять, коли я зустріла Петра, дуже хороший чоловік, гарний і з гарною роботою, має власну квартиру і хоче створити родину з дітьми. Чим не скарб в світі, де чоловік не дуже хоче брати на себе будь-яку відповідальність. І подобається мені він, і ми вже й зустрічаємося понад рік, але я все ніяк не можу сказати йому, що люблю, бо не відчуваю цього.
Люблю я вже роки свого одногрупника, ми кілька разів гуляли разом і я вірила, що у нас буде чудове продовження. Але він якось раптово виїхав за кордон, а я залишилася сама. У нього не було сторінки в мережі і я не могла його знайти, спільні друзі розбіглися і кожен цікавився лише собою.
А я мріяла про Олексія всі ці роки, любила і вірила, що у нас буде спільне майбутнє. Так, ось така дивна ситуація – Олексій про мене й не думає, а я вже стільки років не можу його забути.
І розумом я все розумію, а от серце нікого не хоче до себе впускати.
І ось Петро запросив мене в ресторан, подарував дуже гарний букет квітів, ми вечеряємо і тут він стає на одне коліно та просить вийти за нього заміж.
У мене просто якийсь ступор, я нічого не можу з себе вичавити, люди дивляться, хтось плескає, далі почали свистіти. Петро весь червоний встав і поїхав геть. А я залишилася отак стояти…
Зрозуміло, що вже про якісь подальші відносини й мови не буде, адже не такої реакції від мене він чекав.
Десь через годину я прийшла до себе і вже включився мій розумі, вірніше в голові слова матері лунали. Що я довіку буду сама і треба виходити заміж за того, хто просить, а не щось там чекати…
Викликала таксі, щоб їхати до Петра і перепрошувати, хай там як, але ми разом були рік і він має чути пояснення. Це справедливо.
Я вийшла, сіла в машину, як таксист почав бурчати, що вже добрих десять хвилин стоїть і треба за це заплатити.
– Але мені щойно прийшло повідомлення, – здивувалася я.
– Нічого не знаю, – буркнув він, – мені купу бензину спалило, хто буде платити?
І тут я з подивом розумію, що це … Олексій. Мені серце аж в горлі стало, а він і далі бурчить про те, що я не пунктуальна і платити він за мене не буде.
– Олексію, ти мене не впізнаєш?, – вичавила я з себе.
– Ні, – придивляється він до мене, – а що?
– Я, Інна… Ми зустрічалися в університеті…
– Ааа, – протягнув він, але я зрозуміла. Що він мене не пам’ятає, – радий бачити, як ти, як життя?
– Та все нормально. Працюю. А ти як? Одружений?
– Ні, вже не одружений. Обдерла мене як липку, все, що я роки заробляв за кордоном мусив віддати, уявляєш? Меркантильна така, думаю, що це така порода. Голову задурять, а потім лиш гроші рахують…
Чоловік не замовкав описуючи свою дружину і те, що він не платить аліменти, навіть тим хвалився. Коли ми під’їхали до під’їзду, він сказав суму більшу, ніж було домовлено, видно врахував за чекання, якого не було.
Я дала гроші і вискочила з машини, бо не хотіла навіть здачу взяти. Господи! Я на цього чоловіка чекала стільки років? Що зі мною?
Мені треба було в собі розібратися, тому я не пішла до Петра, а закрилася вдома і всі вихідні викидала все, що мені хоч близько нагадувало про Олексія – фото, записки, навіть викинула випускний альбом, так мені було осоружно від того, що я наробила.
Але потім я пішла до Петра під вікна з музиками і співала йому серенади доти, доки вже сусіди не пішли до нього в двері гримати аби він припинив цей імпровізований концерт. Я опустилася на одне коліно і простягла йому каблучку. «Я згоден», – сказав він.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
