П’ять років тому вийшла заміж за сина близьких приятелів моїх батьків, хоча ніколи його не кохала. Типовий шлюб за розрахунком вийшов – квартиру подарували на весілля, батьки чоловіка влаштували на хорошу роботу.
Незабаром з’явився син, думала, стерпиться-злюбиться, але стає все тільки гірше. Чоловік був проти, щоб я після відпустки виходила на роботу. Ось і сиджу в чотирьох стінах і вити хочеться від туги. З подругами бачуся рідко, у них своє життя. Яскраве і цікаве. Нехай навіть матеріально вони забезпечені гірше, але я їм все одно заздрю. Живуть з коханими чоловіками, а ті, хто не має значення, експериментують і запалюють.
А у мене щодня одне і те ж, не радують ні гроші, ні квартира, в якій ремонт зробила як з журналу, ні лахміття, якого у мене повна шафа. З ранку відведу сина в садок і безцільно катаюся машиною по місту, ковтаючи сльози.
А вечорами ще гірше – чоловік приходить з роботи і починає вимагати уваги. А для мене це справжнє випробовування – він і раніше мене не особливо влаштовував, а зараз я взагалі нічого до нього не відчуваю і навіть прикидатися втомилася. Не знаю, скільки так ще буде тривати, але я вже не витримую. Хочеться взяти сина і втікати світ за очі. Але розумію, що не можу так вчинити – батьки мені цього ніколи не пробачать.
Справа в тому, що чоловік забезпечує не тільки нас з дитиною, а й моїх батьків, оплатив татові дорогу операцію, дає гроші на відновлення і санаторій. Мама мені вже не раз натякала, що якщо я піду, вони мене додому не приймуть (вона в курсі, що у нас не складається).
Ось таке замкнене коло виходить, з якого я не бачу для себе ніякого виходу. Може, хтось був в подібній ситуації і зможе допомогти мені порадою?
Автор – Євгенія, 28 років.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
