Я працювала за барною стійкою і мала багато часу аби обдивитися зал, слідкувати, як він мружить очі, вгадувати, якого кольору волосся буде в наступної панянки.
До мене залицялися хлопці мого віку, але мені хотілося саме такого чоловіка, щоб була напруга і пристрасть, надрив і дзвін почуттів, щоб кожен раз був як останній, щоб довго дивилася вдалечінь і потягувала напій.
Хотілося аби подруги питали, що ж то у мене за такий погляд, наче я помудрішала на очах, наче пізнала все, що може дати кохання і тепер вони мають слухати мене, мов Будду стосунків…
Щоб тільки про мене говорили, он яка я нещасна, люблю чоловіка, який ніколи не буде моїм.
– І нащо він тобі здався? Від нього ніякого толку, – казатимуть вони.
– Що ви в цьому розумієте, – казатиму я з посмішкою Моно Лізи…
І в один день мені пощастило і Ігор звернув на мене увагу, я тоді була просто найщасливіша дівчина в світі.
Чотири роки мого життя пройшли в цій солодкій невідомості, в цих зустрічах, де кожна, мов остання.
Я чекала його годинами в будь-яку пору року на нашому улюбленому місці і мені було як солодко від зустрічі з ним, так само я солодко плакала в подушку, що його не було.
А потім Ігор запропонував одружитися!
– Насте, я більше не можу так… Я все розповів дружині і вона більше не хоче мене бачити. Я все залишаю дітям і їй, а з тобою ми будемо жити разом… і назавжди!
Я страшенно зраділа і сказала йому «так»!
Він на наступний день перевіз до мене свої речі і не було щасливішої за мене жінки! Якби моя воля, ми б не виходили з квартири, але ж йому треба було на роботу.
Через тиждень він раптом образився, що не має жодної чистої сорочки…
– Якщо тобі треба сорочки, то міг і сказати чи сам випрати… Я не маю здогадуватися, що тобі там треба, коли ти не говориш!
– Я не маю про це говорити, – не вгавав він, – Це має бути за замовчуванням! Ти маєш слідкувати за тим, як я виглядаю!
Потім йому перестало подобатися, що я приношу з ресторану їжу, яку не доїли клієнти.
– Я керівник компанії і не маю їсти недоїдки!
– Це не недоїдки, любий, – казала я йому, – До цієї їжі навіть не торкалися…
– Я хочу нормальну їжу, яка мені просто необхідна з моїм шлунком!, – червонів він.
Йому не подобалося, що я розкидаю свої речі, що в хаті пилюка, що часто надимлено.
Не розумію чому, коли до цього він приходив і ні на що не звертав уваги! А тепер йому все треба вичистити і поскладати!
Я тоді сказала, що хай дає на послуги клінінгової компанії.
– Моя дружина робила це без чиєїсь допомоги, – сказав він.
– А ти це цінував, любий, – відповіла я йому, – Тому або давай гроші, або не говори мені більше про ці дурниці!
Я не впізнавала чоловіка, який жив зі мною! Де дівся той інтригуючий погляд, той запал і надрив в почуттях, коли я закидаю в пральну машинку його білизну і шкарпетки!
І я вирішила, що поки ще жевріє в моїй душі образ того супермена, то хай я буду думати про нього так, ніж про те, який він зануда.
– Я ж через тебе дружину покинув, – не розумів Ігор, – Ти що твориш?
– Ти ще маєш шанс її перепросити і все, і у тебе, і у мене буде добре. Прощавай!
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
