Я охоче йому вірила, бо й сама пережила подібне – довгий шлюб, який був без дітей, але й не зблизив нас з чоловіком. Він пішов до молодої жінки, яка подарувала йому сина… А я що? Нічого… Чекаю, коли в цій круговерті розлучень мені випаде пристойний кандидат.
– Так, в нашому віці якраз зорепад шлюбів, – сказала я йому, – Ми вже втомилися чекати на ідеальне щастя, а беремо те, яке є.
Отак ми й зійшлися…
Чесно, мені було байдуже на його дружину. А що? Я пережила, то й вона переживе. Ще й собі якогось чоловіка знайде та буде щасливою і ще мені подякує. І от почала я чекати, коли ж Олексій покине дружину та переїде до мене. Але минув рік і другий, син вступив у виш. Але чоловік не йшов від дружини:
– Розумієш, у неї зараз проблеми зі здоров’ям і я не можу отак її покинути… Ти ж почекаєш?
Я кивала. Куди ж я дінуся. Коли у них на родину просто якийсь мор напав – тесть, теща, дружина, сестра, тітка, всі хворіють і всі опираються на сильне плече Олексія…
А я чекала вдома на Олексія, жаліла його і готувала смакоту, весь мій світ обертався навколо нього і майбутнього щастя. Подруги звали розвіятися, але навіщо мені це, якщо я вже маю майбутнього чоловіка?
А потім прихворіла й я, думала, що шлунок, щось з’їла і пішла на обстеження. Зателефонувала Олексієві аби він мене відвіз та почекав, але чоловік відказав, що я вже доросла і маю справитися сама.
Це мене кольнула. Невже я не дочекаюся від нього турботи, адже моє здоров’я – важливе більше, ніж його «справи». Отак я чекала на результати аналізів, як раптом побачила жінку при надії і Олексія! Вони мило один одному усміхалися, він тримав руку на животі і аж світився.
Я на ватяних ногах зайшла в кабінет і ще більше здивувалася тому, що почула, бо це виглядало якоюсь насмішкою:
– Вітаю, ви при надії!
Як? Я ж роки прожила зі своїм чоловіком і нічого, а тут дитина?!
Звичайно, що це радість для мене просто невимовна. Але що робити з Олексієм?
Вже й мені стало зрозуміло, що він не покине дружину і від такого чоловіка я матиму дитину? Раз все так склалося, то я його покину, а не він мене.
Я перестала відповідати на його дзвінки, інколи брала слухавку аби сказати, що зайнята, бо у подруг весілля, іменини, хрестини.
– Кохана, ми давно не бачилися, я дуже скучив.
– Я теж, але ти ж знаєш, так буває – всі мене потребують, а я не можу відмовити, – я так натякала на ті видумані болячки цілої родини, якими він мене частував, а сам собі любенько жив з жінкою.
Коли приходив, я не відчиняла, плакала в спальні, але не відчиняла… Далі сказала, що знайшла іншого і на цьому все скінчилося…
Час від часу я бачу Олексія в місті і чемно з ним вітаюся, я абсолютно щаслива зі своєю донечкою і мені нікого не треба більше для щастя відбирати з родини.
Для дуже допитливих ношу обручку на пальці, щоб не приставали з пропозиціями на кшталт Олексієвих.
Сподіваюся, що дружина його нічого не знає і не підозрює, бо такого чоловіка біля себе мати я не хочу, адже в малому не допоміг і в великому не допоможе.
Думаю, якби знав, що у нього донечка, то злякався б, що треба й на неї гроші давати…
Мої батьки нічого не питають про батька онучки, вони безмежно раді, що таки дочекалися її, як і я. А, коли питатиме вона про тата, то я вже щось та й придумаю.
Фото Ярослава Романюка.
