fbpx

У мого чоловіка брат, який молодший від нього на десять років, коли ми одружувалися, то йому було тринадцять років, а ми студенти на випускному курсі. Женитися треба було, бо вже мені підходив термін

І ось тоді батьки Івана й подарували нам квартиру. Батько його був вахтовик і мати погодилася, що для любої дитини нічого не шкода.

Я тоді так зраділа, що й не передати, адже жити ми могли хіба в гуртожитку, бо ж де б Іван знайшов собі роботу, щоб оплачувати орендовану квартиру.

Радість моя була безмежна і я була певна, що це наша квартира, але у батьків Івана були якісь свої уявлення про подарунки.

Як на мене, то раз подарували, то вже нема чого назад забирати. Але ж то такі видно люди.

Отож, жили ми собі в квартирі та не тужили, виховували п’ятирічну донечку, працювали, гарно проводили час, одним словом, були щасливі. Аж тут звістка від батьків.

– Іване, там Михайлик їде вчитися, то він у вас буде жити, щоб мені дитину по гуртожитках ніхто не перестрівав. Сам знаєш, як там хлопці живуть, а твоя Юля й їсти приготує і попере з дитини.

Мені зовсім не хотілося мати в квартирі чужу людину. Я сказала Іванові, що проти, але він мені нагадав, що квартира на батьках, а не на нас, тому ще питання для них, хто має залишитися жити, а хто побіжить в гуртожиток.

Прийшлося нам переносити дитячі меблі у нашу кімнату, щоб там жив брат. А той виявився звичайним підлітком, який не знає, як посуд мити і як чистоту в кімнаті тримати.

Я не мовчала і завжди робила зауваження, а що я мала мовчати? Я йому не мама і тарілку за ним мити не планую і одяг збирати по кімнаті. Дійшло до того, що вже мені свекруха телефонує:

– А що це ти, Юлю, так себе поводиш з дитиною, що він мені телефонує і просить жити в гуртожитку? То це ти так мені дякуєш, що тобі дали жити в квартирі? То важко по-людськи відноситися до дитини і замість гавканини слова говорити? Ти дивися, бо підеш сама в гуртожиток.

– Та я з радістю, а ваш синочок таке з квартири зробить, що ви волосся на голові рватимете! Будете заходити, як до стайні. Вже я йду шукати собі квартиру!

Отак мене вигнали з дому! Я вже все своє невдоволення вилила на Івана, бо то ж його родичі до цього спричинили і сказала, що раз така робота, то хай їде на заробітки і заробляє на квартиру. Так той і поїхав, а я з донькою живемо на орендованій квартирі, а той Михайло у двокімнатній. Не знаю, що він там з неї зробив, але не думаю, що там хоч клаптик чистоти лишився.

До свекрів я не приїжджаю і не телефоную, було в онучки день народження, то я їх і не кликала, бо нема чого, раз вигнали її з квартири, то не треба грати ролі доброго дідуся і бабусі.

Звичайно, що зараз мені дуже важко, бо треба дитину везти на автобусі в садок, далі самій добиратися на роботу та й квартира ця теж не дуже комфортна, але я не планую поступатися і не вважаю, що маю перепрошувати.

І це мені наука на все життя, що нема чого довіряти словам, що то вам, діти, подарунок, бо прийде час і захочуть забрати все назад, особливо, коли на паперах, то все їхнє. Я вже зараз кажу чоловікові, що квартира має бути на мені, щоб потім я знову не шукала собі прихисток з малою дитиною.

– Як ти будеш такий, як твої батьки, то так і буде, тому якщо хочеш зберегти родину, то зробиш так, як я тобі кажу, – я ввесь час йому це кажу, коли він до нас телефонує, щоб вже себе до цього готував.

І не треба мені казати, що я не права. Будете на моєму місці і будете тоді говорити.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page