У мого чоловіка Андрія була подруга дитинства, та, з якою жаб ловив і кораблики пускав, така, що потім в випускному класі розумієш, що любиш її. І такою подругою була Анна, жінка гарна і якби я не знала, що вона давня кохана мого чоловіка, то може б сказала, що весела і розумна.
Анна на Андрія не дуже й звертала уваги, бо зацікавив її зовсім інший хлопець, з яким вона познайомилася на навчанні і за нього вона й заміж вийшла після вишу. У них з’явилося вже двійко діток, а мій Андрій і далі ходив до неї в надії, що вона піде від чоловіка.
Трохи його перемкнуло, коли Анна взяла його за хресного для свого молодшого сина і вже він тоді задумався, що не думає вона з ним нічого мати.
Йому було тридцять два роки, коли ми познайомилися і я в нього закохалася, а він так, вирішив, певно, що раз його люблять, то можна на таке погоджуватися.
Запропонував мені вийти заміж і я погодилася. А далі почав мені розказувати за свою Аню, яка вона класна і як то треба дружити родинами.
Ось тут мені все стало ясно – стара любив чи вже звичка, його ніяк не відпускає. Вирішила я заради інтересу глянути на ту жінку, яку я не можу затьмарити. Ну, така собі, якщо зауважити, що я від неї була на сім років молодша, то вона мені й по іншому не була конкурентка. Але ж не в очах Андрія.
Я вирішила чоловікові підіграти лише тоді, коли зрозуміла, що Анна не має на нього ніяких планів. Є між ними дружба, але нема того кокетства, яке буває в таких випадках з боку жінки, яка просто притримує чужого чоловіка, на всякий випадок.
Спочатку ми зустрічалися двічі в місяць, але далі пішло менше, бо я була при надії мене захитувало в машині. Чоловік був дуже радий появі нашої донечки і це стало переломним моментом в нашому житті – він перестав кожного дня згадувати «а ми колись з Анею», а почав захоплено розповідати, як наша донечка усміхнулася і як агукнула.
Тоді я заспокоїлася, що буде у нас міцна родина.
Ми прожили разом десять років і я ні разу не пожаліла за своє рішення бути поруч з чоловіком, який любить іншу. Він чудесний батько, уважний чоловік і він мені вірний. Ось таке у мене щастя, але іншого мені й не треба.
Андрій час від часу їздив на заробітки і того дня я на нього чекала, бо якраз мав вернутися. Але не доїхав.
Я погано пам’ятаю ті дні, знаю, що все організовувала не я, я лиш тримала його за руку, мама моя забрала дітей до себе.
Я не хотіла відпускати свого чоловіка, чому так сталося у мене, що й не мій наче і вже не буде.
Анна прийшла через місяць, хоч насправді, вона й клопоталася з батьками Андрія про все щодо церемонії, просто я не була в тому стані, щоб її зауважити.
Отож, вона прийшла з продуктами, доньок моїх вчила на кухні щось куховарити, слухала їхні розповіді про школу, далі я чула, що мої діти сміються. Хотілося прийти і сказати, що ти вже моїх дітей не вкрадeш, не будуть вони тебе любити більше, ніж мене!
Але не було сили встати з ліжка. Вона мене нагодувала, говорила, як Андрій про мене розказував, як тішився, що я погодилася стати його дружиною, як радів, коли з’явилися діти, як хотів, щоб ми були щасливі…
І я зрозуміла, що вона хороша людина і сказала те, що я мала почути, може, й від неї, – що мене кохав мій чоловік!
Ми й досі дружимо, наче велика родина… Хто б міг подумати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
