Отож, починалася моя казка з Олексієм в студентські роки і так сталося, що вже на третьому курсі я зрозуміла, що при надії, але ми були такі щасливі, що були певні – з усім справимося. Поки ми вчилися, то жили в гуртожитку і було легше, а потім вийшло, що треба вже й за квартиру платити, і ще мені рік треба було довчитися, але чоловік мене переконав, що головне його кар’єра, а я якось потім, коли буде час, коли він стане на ноги, коли донька виросте.
А далі я почула від Олексія, що я вже для навчання не годжуся, бо ж уже й поза тридцять, то навіщо перед молодшими студентами червоніти, що я чогось не знаю.
А в медичному, як ти щось пропустила, то вважай, що вже пропало. Ні, я рухалася по кар’єрній сходинці, на яку себе прирекла ще студенткою, бо мене брали тільки на підхват і в роді санітарки, то я в свої сорок дослужилася аж до кастелянші, зате мій чоловік легенько працював за професією і не розумів про другу зміну і недосип.
Чомусь я допускала все до того рівня, коли ми спочатку все купували доньці і чоловікові, а мені, якщо залишиться щось і у мене практично не було нічого на вихід, нічого дійсно якісного і гарного.
Поступово чоловік почав ходити на зустрічі з колегами без мене, донька так само просила не ходити на батьківські збори. А я чесно не розуміла, в чому ж річ. а тоді вони обоє мене ощасливили:
– Мамо, я не хочу аби ти приходила на випускний, хай тато йде, він хоч гарно виглядає, а ти вічно якась вимучена.
– Оксано, ти хороша, але з мене досить всього цього. Любові між нами вже нема, то навіщо разом жити?
І отак я опинилася з однією валізою, коли донька і чоловік закрили за мною двері. Я пішла до мами, але там теж довго не набулася, бо вона мене не підтримувала, а лиш перелічувала помилки, які я вчинили у вихованні доньки та у стосунках з чоловіком.
Мені допомогла завідуюча і дала мені невеличку кімнатку в гуртожитку, що відносився до медакадемії.
Спочатку мені було дуже дивно ходити між молодими людьми, які сповнені надій і впевнені в собі, а я вже все. А з іншого боку вони мене зарядили. Як ту батарейку, що треба десь себе діти і діти з користю.
Я записалася на курси масажу і знаєте, що це мені принесло не лише матеріальну вигоду, але я повністю себе відволікла від своїх турбот.
Я їздила й на курорти, домовлялася з санаторієм і їхала працювати туди, всю країну об’їздила і вирішила, що куплю собі хатинку в горах, буду дивитися на небо і милуватися красою. Моя мрія міцніла, коли я зрозуміла, що тут матиму теж роботу, бо недалеко відпочинковий курорт і там потрібно дати людям все найкраще для відпочинку.
Ні донька, ні чоловік не давали про себе чути. Я ж доньці телефонувала все рідше, бо вона тільки грошей в мене вимагала.
– Мені гроші потрібні ти хоч це можеш мені забезпечити?
– Ні, доню, у тебе є успішний тато. А я ж яка мама?
– Тоді й не телефонуй!, – кинула слухавку вона.
Тому все дійшло лише до привітання з днем народження.
Минуло десять років і скажу, що вони й минули як одна мить і в той же час тяглися дуже довго. Я змінилася і мене змінило щастя, бо я знайшла своє нове кохання. Ярослав працював на курорті охоронцем і жив неподалік, ми так і почали спілкуватися, а потім і одружилися.
Для мене несподіванкою стало те, що я в сорок чотири роки зрозуміла, що матиму дитинку і Ярослав тому дуже зрадів, казав, що я молода матуся навіть в п’ятдесят років. Так, моєму синові тільки шість, у мене пів життя позаду, але я ні про що не шкодую. Напевно, Бог дає мені цього разу все зробити як слід.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
