fbpx

У моїй сім’ї таке твориться, а все через те, що подруга моя і по сумісництву кума, розійшлася з чоловіком.

Буває, хоч і після двадцяти п’яти років шлюбу, але то життя. Проте, те, що далі з подругою твориться, у мого чоловіка викликає таку бурю емоцій, що я не розумію, до чого тут взагалі я і чому претензії до мене?

Кума моя Люся жила собі в мирі і злагоді з чоловіком двадцять п’ять років, оженила сина, видала заміж доньку – живи собі далі й онуків чекай. Але ж ні. Петро її сказав, що ледве дочекався, коли вони дітей прилаштують і тепер з чистою совістю може пожити для себе.

– Це як?, – здивувалася Люся.

– А так, щоб робити, що хотіти і мене ніхто при тому не чіпав і на мозок не капав.

Як таке взагалі можливе «жити для себе»? Люся такого не знала, бо завжди жила для Петра і дітей. вже потім вона дізналася, що на роботі в Петра з’явилася якась молодиця, що теж недавно пішла від чоловіка «жити для себе», а тепер живуть вони з Петром разом.

Посиділи ми з нею на кухні не один день, бачила я її всю розгублену, здивовану, зів’ялу. А вона ж все життя була така оптимістка-веселунка, а тут все, нема ніякої радості, як тінь ходить.

А далі пішло те, що мій чоловік вважає за неприйнятне і забороняє мені з Люсею бачитися. Хоча я не розумію, що в тому такого.

Одним словом, пішла Люся в театрали. Зараз проясню, бо ви певно, думаєте, що Люся в місто шастає та вистави дивиться. Якби не так…

Вирішила Люся, що у нашому сільському клубі мають йти вистави… Пішла до директора школи, до зав клубу, до сільського голови… Вибрали вони виставу «Кайдашева сім’я» і у Люсі роль Кайдашихи. Боже, як вона грала! Я не могла впізнати, що то моя кума! Та звідки в ній то все?

Після вистави я їй квітів нарвала, думала, підтримаю подругу, бо ж хто здогадається, а як ще нічого не вдасться, то я мала з собою й інший засіб. Але її просто засипали квітами! Люди плескали, актори кланялися, ну чисто тобі в селі храм!

А Люся… Ви б її бачили – очі світяться, усміхається, помолоділа!

– Ганю, я наче всі роки з себе скинула!, – каже мені, – Я ж в молодості як то все любила, пам’ятаєш? А як ми співали? У тебе ж такий голос був, а ти тепер що? мовчиш, як я колись. Ми тут переманюємо церковний хор, нам людей треба. Будемо в район їздити та виступати. Ганю, жити будемо!

Мені аж в серці тьохнуло. Робити щось, що тобі подобається… це ж просто неприпустимо. Де я в свої роки буду на сцені стояти аби мене люди обговорювали. Чоловік теж проти.

– Аби тебе потім чоловіки обговорювали, як Люсю? Мені того треба?

– Люсю чоловіки обговорюють?

– Ой, не думай, що ми тільки про запчастини. Не сліпі, всі ж бачать, як помолоділа та гасає в ті свої клуби. Василь он в хор хоче піти, каже, що й кіна грати теж буде коло Люсі. Так, що ти навіть не думай!

Петро заходив якось до нас, геть не такий як був, вже дуже та його хоче аби він був успішним та розвивався, а він «розвивався» лиш тоді, коли поїсть Люсиних вареників. Знає й про Люсині таланти і ще більше смутніє.

А я якось, чисто випадково, йшла попри клуб, де була репетиція. Гарно жінки співають і крім голосу Василя ще кілька чоловічих чути. Може сказати своєму, щоб разом пішли до них, бо в Миколи теж голос чудовий, так колись на гітарі бринькав… Скажу, що треба село оживити, не все ж перед телевізором сидіти та в генделику!

Чи нема чого починати та старе ворушити?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page