У нас із чоловіком ніколи непорозумінь не було, ніяких. Жили душа в душу, аж поки донька наша заміж не вийшла. От ту усе і почалось. А нещодавно знову ситуація була неприємна через доньку ж і її чоловіка. Тепер я не знаю як і бути і чи взагалі довго наш шлюб протримається.
Ми з миколою моїм двадцять п’ять років душа в душу прожили. Ніяких між нами непорозумінь ніколи не було. Все вирішували тихо і мирно. Він і посуд миє і в хаті мені прибере краще од мене і їсти наготує. Я задніх не пасу, коли він трактор лагодить, то я поруч і коли косить, чи сіє що на полі, то все це разом робимо.
Донька у нас єдина – Оля. Ростили ми її у любові і піклуванні. Вихована вона у нас, розумна, чемна, гарна. А Микола як її любить, ну просто сльози на очі виходять, як бачиш. як вони гарно спілкуються. Саме тому я тепер і не розумію його позицію і прийняти її не можу.
У нас в сім’ї негаразди почались відтоді, як Оля заміж вийшла. Хлопець. ніби як спочатку видався хорошим. У місті в нього і робота і квартира своя, авто сучасне. Олю нашу дуже беріг і любив, але після весілля все врапт змінилось.
Однієї ночі, Оля з міста на таксі приїхала, аж захлипалась бідося. Що там у них вийшло не знаю, а вона і не зізнавалась. Лиш наступного ранку, коли я побачила як активно вона тоналкою маститься, то все зрозуміла. Ми з Миколою уже в авто сідали їхати її речі забирати, як на подвір’я зять заїхав. Вийшов із авто із таким букетищем, що я й не бачила таких.
Ми його пускати до Олі не хотіли, але вона сама вийшла і попросила дати їм поговорити. Ми поруч були, аби доньку виручити, а вона раз-два і в авто до зятя сіла. “Простіть тато мамо, що потурбувала. Я його кохаю, то на нього щось найшло”.
Який там уже спокій після такого. Рік минув і знову та ж картина. От тільки тепер Оля на шостому місяці. Приїхала поночі і до себе в кімнату, а наступного ронку ні світ ні зоря чую. як Микола з нею балакає. І чим далі, тим більше мене його слова дивують. Чи ти тато своїй доні. аби таке говорити? То ж твоя дитина?
— А тепер, Олю, серйозно. Оце прийняв я тебе останній раз. Підеш до чоловіка знову, до нас більше не біжи – не пущу. І аби матері не жалілась, вона у нас не з заліза. Хочеш жити із таким чоловіком – живи, але нас не вмішуй і до нас не бігай. Це моє останнє слово. Крапка.
Я мало не посивіла. Він із кімнати вийшов а я на нього вихором:
— А куди їй іти питається, як не до батьків.
Тепер у нас в сім’ї негаразди. Я проти такого рішення чоловіка, а він на своєму стоїть.
І як бути. Хто правий?
15,05,2023
Головна картинка ілюстративна.