fbpx
Історії з життя
У неповних дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.

Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі – минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.

Очі коханої він виводив на тлі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними раділи квіти. Він малював їх безупину.

Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби і олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту малюнка. Не міг пояснити, звідкіля таке світосприйняття і світовідтворення. Немов душа хотіла щось повідати світові й людям.

Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні, яких не можу наздогнати»…

Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.

У неповних дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.

Миколине життя і творчість були сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з ночі, то просто притихли на білому папері. Шалено-прекрасні, наївні й звaбливі… Скільки тих очей він намалював? Годі про це дізнатися.

Муза одного дня відвернулася від нього. Ким він був для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його?

Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він не міг не вірити. Їй подобалось, що він, кращий студент, приділяє їй багато уваги.

Що пише її потрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі і одногрупники. Для неї ж це була чергова перемога.

– Ти не повернешся? – запитав він.

– А навіщо? – здивувалася вона.

– Бо я… я кохаю тебе.

– Що ти розумієш у коханні?

– Ти є моя Муза.

Вона зухвало засміялася.

– Я не зможу без твоїх очей.

– Знайдеш інші.

– Таких більше немає.

– Дивак ти. Простий, наївний і… добрий. Бувай!

– Я не відпущу тебе… Ні… Не відпущу, – шепотів сам до себе.

Ці очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.

Микола тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив розум, навіть на клаптиках паперу. Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка із знайомими очима. Миколу запитатували, хто це, він відповідав: «Вона».

Коли недуга загострилася, малював лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Вона в його уяву уже не приходила…

… Пригадуєте чудовий давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею? Скульптор витворив незрівнянно красиву статую жінки. І так закохався у неї, що вона, Галатея, ожила. У цій же історії все навпаки. Портрет не ожив, а талант пoмeр.

автор: Ольга Чорна

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook