— З сином? У нього ще все життя попереду, — голос Ольги Павлівни по телефону був напрочуд спокійний і розмірений, що лише посилювало мій внутрішній розпач. — Синів у нього ще може бути і два, і три, і чотири, а мама. Мама одна.
Я відчула, як моє серце забилося швидше від обурення. Я тримала телефон так міцно, що пальці побіліли, а в іншій руці хитався наш маленький Артем, який щойно прокинувся.
— Ольго Павлівно, ви самі чуєте, що говорите? — намагалася я зберегти холоднокровність. — Мова не про кількість синів! Мова про те, що Данило цілий тиждень працює до пізнього вечора, аби забезпечити нашу родину. Артем його майже не бачить, він росте. Вихідні — це єдиний наш час, як сім’ї. Невже ви не можете почекати до понеділка, аби він заїхав до вас і ви разом попили чаю?
— Я почекати можу, звичайно, — відповіла вона, і в її тоні прослизнула ледь помітна тріщина, схожа на докір. — Але чи зможе почекати моя душа, коли мені сумно? А головне, хто, як не він, має подбати про мене? Ірино, ти маєш розуміти, що моя самотність набагато важливіша за ваші забаганки.
Я заплющила очі. Це був момент, коли я зрозуміла: тут взагалі марно розмовляти. Її слова були такою відвертою спробою поставити себе на п’єдестал, що в мене забракло слів.
— Я зрозуміла вас, Ольго Павлівно, — відповіла я, і поклала слухавку, навіть не попрощавшись.
Цей короткий, але гострий діалог став черговим, але найяскравішим проявом тієї багаторічної битви за увагу Данила, яка велася навколо мене з дня нашого знайомства.
Моя мама, жінка з чудовим чуттям і гострим розумом, одразу після першої зустрічі з моєю майбутньою свекрухою, Ольгою Павлівною, висловила мені своє застереження.
— Донечко, я бажаю тобі щастя, але твого спокійного життя не буде, — сказала вона, наливаючи мені чай. — Хіба що ви поїдете на Північний полюс і відключите всі засоби зв’язку. Це жінка, яка звикла бути центром всесвіту для своєї єдиної дитини.
Тоді я лише відмахнулася.
— Мамо, ну що ти таке говориш? Данило вже дорослий чоловік, йому тридцять п’ять. Ми зрілі люди.
— Зрілі — ви, а вона — ні, — хитро посміхнулася мама. — Вона не бачить у тобі невістку чи дружину. Вона бачить у тобі суперницю за синову увагу. І ти не відбереш його так просто.
Слова моєї мами виявилися пророчими, і я швидко переконалася у цьому.
Нюанс нашого спільного життя полягав у тому, що ми з Данилом жили у квартирі, яку він отримав у спадок від своєї бабусі. Це була затишна двокімнатна оселя, але вона мала одну «особливість» — розташовувалася всього лише за десять хвилин неспішної прогулянки від будинку Ольги Павлівни. Ця близькість дозволяла свекрусі бути частим гостем у нашому домі. А точніше, дуже-дуже частим гостем.
Ольга Павлівна могла з’явитися рано-вранці у суботу, щоб принести «коханому синочкові» свіжих пиріжків із вишнями. Я прокидалася від дзвінка у двері, коли сонце ще ледь встало, і бачила її на порозі з кошиком.
— Я так рано, щоб він свіженьке скуштував, — пояснювала вона, ігноруючи мій піжамний вигляд.
Вона могла прийти і близько опівночі, тому що «щось стало сумно і печаль накотилася». Вона сиділа на нашому дивані, зітхала і розповідала Данилові про свої життєві драми, поки я сиділа поруч, відчуваючи себе зайвою.
Інколи вона чекала нас на лавочці біля під’їзду після нашої роботи, ніби ми були підлітками, за якими потрібен нагляд.
Я, людина, яка цінує особистий простір і спокій, терпіла. Я стискала зуби і усміхалася, згадуючи слова мами.
— Даниле, твоя мама знову у нас, — тихо говорила я чоловікові, коли Ольга Павлівна відволікалася. — Ми ж тільки вчора бачилися.
— Вона скучила, Іринко. Вона самотня, — він завжди захищав її, але в його очах уже з’являлося винувате світло.
Одного разу моє терпіння дійшло кінця. Це сталося після того, як Ольга Павлівна з’явилася до нас у розпал мого важливого онлайн-інтерв’ю. Вона зайшла без стуку, відчинила двері своїм ключем і почала голосно розповідати Данилові про новий телевізійний серіал. Інтерв’ю було, звісно, провалене.
— Даниле, це вже неможливо, — сказала я чоловікові ввечері, коли ми залишилися наодинці. — Я не можу жити в умовах постійного контролю. Це наш дім, наше життя. Будь ласка, поговори зі своєю мамою і скороти кількість її візитів. Це стосується і її ключів від нашої квартири.
Він зітхнув, довго дивився на мене.
— Я поговорю з нею, Іринко. Не треба так нервувати. Ти знаєш, як я тебе люблю.
Данило, мабуть, поговорив. Наступного дня мені зателефонувала сама Ольга Павлівна. Її голос тремтів, наче від гірких сліз.
— Ірино, — промовила вона, роблячи довгі паузи. — Я дуже хочу, аби ти одного дня зрозуміла, що таке, коли у тебе забирають твою єдину дитину. Я бажаю тобі такої ж невістки, як ти. Можливо, тоді ти зрозумієш, як мені боляче.
Я була вражена її емоційною маніпуляцією.
— Ольго Павлівно, ніхто нікого у вас не забирає. Я просто прошу про повагу до нашого особистого простору, — намагалася я протистояти її тиску.
— Я зрозуміла. Я більше не прийду, — тихо відповіла вона, і в її голосі було стільки образи, що мені навіть стало трохи незручно, хоча я знала, що роблю все правильно.
Звичайно, вона не перестала контактувати з сином. Ольга Павлівна обрала іншу, більш тонку тактику — постійно зазивати сина до себе.
То у неї було «не надто хороше самопочуття», то їй «самотньо до краю», то просто «чай попити з учорашніми пиріжками». Привід завжди знаходився.
Відмовити мамі Данило не міг. Він дивився на мене винуватими очима і обіцяв: «Я швидко, Іринко, година, і я тут». Повертався він, як правило, через годину в кращому випадку, а іноді — через дві. Він приходив стомлений, але з полегшенням.
Я знову звернулася за порадою до мами.
— Мамо, вона його постійно викликає. Що мені робити?
— Тут, донечко, два варіанти, — відповіла моя мама. — Або ти змиришся і виділиш їй «синові години» у графіку, або розлучатися. Це її стиль життя. Вона не зміниться.
Я обрала перший варіант, бо надто сильно любила Данила і не хотіла руйнувати сім’ю через його матір. Я вирішила просто не звертати уваги на її спроби стати центром його всесвіту. Я зосередилася на своєму житті, на роботі, на планах.
А потім мені стало зовсім не до її примх. Я дізналася, що я при надії.
Данило світився від щастя і носив мене на руках. Він був такий щасливий, так піклувався про мене. Усе наше життя наповнилося радісним очікуванням.
А Ольга Павлівна вона ходила з таким обличчям, ніби тиждень харчувалася виключно лимонами. Її візити до сина стали ще частішими, а її скарги на здоров’я — більш драматичними.
— Вона відтане, коли з’явиться онук. Онуки — це все, — запевняла мене моя мама.
Але я, чомусь, у це дуже сильно сумнівалася. І, на жаль, мала рацію.
Народження Артема стало кульмінацією. Данило мало не запізнився на виписку, бо Ользі Павлівні «раптом стало зле». Замість того, щоб викликати собі швидку допомогу (що було б логічно), вона викликала сина, аби він сидів і «тримав її за ручку».
Данило, побачивши її, все ж таки викликав медиків. Коли ті сказали, що причин для занепокоєння немає і це звичайне нездужання, Данило швидко полетів до нас, залишивши маму вдома.
— Мені так соромно, Іринко, — прошепотів він, цілуючи мене. — Але я не міг по-іншому.
— Усе гаразд, Даниле. Головне, що ти тут, — відповіла я, показуючи йому Артема.
Онуком свекруха не цікавилася від слова зовсім. Вона прийшла на оглядини, але всю годину, яку вона пробула у нас, вона крутилася лише навколо сина, розповідаючи, як їй важко без його постійної допомоги і як вона самотня. Вона навіть не взяла Артема на руки, лише мигцем глянула на нього і сказала: «Ну що ж, рости великий».
Такої поведінки не зрозуміла навіть рідна сестра Ольги Павлівни, яка прийшла з нею.
— Олю, — промовила тітка Данила, похитуючи головою, — ти явно забула, навіщо сюди прийшла. Тут твоєму синові народили сина.
Але Ольга Павлівна лише гордо підняла підборіддя:
— Я прийшла подивитися, як мій син почувається після такої напруги.
Так ми й жили. Щойно у нас якась подія, свято, важливий сімейний захід, або просто спільний вихідний, так свекрусі терміново потрібен син. Вона завжди знаходила привід, щоб висмикнути його хоча б на пів години.
Я вже не переживала так гостро, а скоріше з подивом відзначала впертість цієї жінки. Скільки ж вона могла придумати приводів, щоб забрати сина з сім’ї хоч на хвилинку!
Цього року ситуація загострилася. Данилові довелося працювати більше, ніж зазвичай, оскільки мене скоротили, і я пів року не могла знайти нову роботу. Роботодавці, дізнавшись про маленьку дитину, обіцяли передзвонити і не передзвонювали.
Чоловік йшов рано, приходив пізно. Артема він бачив переважно сплячим, тому на вихідних намагався провести з сином якомога більше часу. Він гуляв із ним, читав йому, просто сидів поруч.
Але Ольгу Павлівну це не влаштовувало. Їй потрібно було, щоб син був у неї. Вона телефонувала йому щогодини, нагадуючи про свою «самотність» і «недугу».
Я не витримала і зателефонувала їй. Це був той самий дзвінок, який розпочав нашу історію. Я намагалася пояснити їй на пальцях, що й без неї зараз нелегко, що Данило виснажений, і що Артем росте, а батька майже не бачить, нехай хоч на вихідних поспілкуються нормально. А до неї він прийде наступного тижня.
І тоді вона видала мені свою знамениту фразу: «З сином у нього ще все життя попереду, синів у нього ще може бути і два, і три, і чотири, а мама одна».
Я поклала слухавку, відчуваючи глибоке прозріння. Тут немає сенсу. Я зрозуміла, що для неї онук — це лише потенційний майбутній конкурент, а моя нинішня сім’я — тимчасова перешкода на шляху до її особистого щастя.
Але справжній край настав у перший день народження Артема. Це було маленьке сімейне свято, але дуже важливе для нас. Любляча бабуся про це навіть не згадала.
Зате вона зателефонувала Данилові і хотіла, щоб він терміново приїхав лагодити їй кран, з якого, за її словами, «капає, і весь дім затопить».
— Даниле, сьогодні день народження сина, — сказала я тихо.
— Я знаю, Іринко. Але мама,— він вагався, як завжди.
— Мама може перебути ще один день із протікаючим краном, — уперше втрутився Данило з помітним обуренням. — Це перегинання палиці, Ірино. Я їду, але не до неї, а до свого сина.
Він зателефонував мамі, пояснив, що приїде завтра, і рішуче вимкнув телефон.
Я подивилася на чоловіка, і в його очах побачила втому від постійного розриву. Навіть його безмежне терпіння дало тріщину.
У мене залишилося лише одне питання, яке я задаю собі досі: чого вона, власне, досягти хоче? Невже материнська душа буде щасливою, якщо ми розлучимось?
Якщо Данило буде розірваний між обов’язком і особистим життям, хіба це зробить її по-справжньому щасливою? Я не маю відповіді. Я лише знаю, що на світі є люди, на яких не діють ні логіка, ні прохання, ні, навіть, поява онуків.
Вони існують лише у власній орбіті, вимагаючи, щоб увесь світ крутився навколо них. Невже такі жінки не розуміють, що цим відштовхують людей від себе? В чому щастя для них. поясніть?
Головна кратинка ілюстративна.
