fbpx
Історії з життя
У останню путь діда Ілька проводжало все село. Люди ридали від жалю до старого і буквально кипіли від обурення на вчинок Тетяни. Якби не втекла ще вчора, село точно поклало б її поруч з Ільком

У останню путь діда Ілька проводжало все село. Люди ридали від жалю до старого і буквально кипіли від обурення на вчинок Тетяни. Якби не втекла ще вчора, село точно поклало б її поруч з Ільком.

Проводжав старого Ілька і сивочолий Отець Сергій. Плакав мов дитина мала, бо ж не міг за християнським звичаєм відспівати друга. Просто ішов і ковтаючи сльози просив Господа змилостивитись над дідусем, адже той зробив у своєму житті скільки добра, що декому і трьох життів не вистачить, аби усе повторити.

Діда Ілька в селі не інак, як Святим кликати. Старенький сивий дідусь світився добром і любов’ю до усього живого на землі. Його кишені були наповнені ласощами для дітлахів, які щиро вважали його чарівником. Бо ж, як інакше він міг знати і запам’ятати їхні імена і те, яку саме цукерку полюбляє.

Але не за це поважали його люди. Ще молодим оженився Ілько на  Тамарі. Хоч і знав, що жінка має недуг, але прийняв і щиро полюбив і її і її донечку. Дівчинку на руках носив. Водив і забирав зі школи, майстрував для неї найдивовижніші іграшки. Зробив малій гойдалки, карусель і гірку – справжня розкіш для сільських дітей. Ростив малу Тетянку, як свою доню і нікому не дозволяв навіть натякати на те, що вона йому не рідна. Видав дівчину заміж і допоміг молодим з житлом.

— Байдуже, хто її батько. Я її виростив – вона моя донька.

Тамарі буле п’ятдесят, коли з нею те стало. В районці так і сказали.

— Ну, що поробиш – життя. Ходити і говорити не зможе. Потрібен цілодобовий догляд.

Тетяна в сльози:

— Це ж я усю молодість доглядаючи за немічною проведу. Та від мене чоловік утече, якщо я її в хату отаку привезу.

Ілько здивовано глянув на свою дитину.

— Боронь Боже, Сонечко моє! Вона моя дружина і коли ми вінчались то обіцяли бути разом і в здоров’ї і з недугами. Я і тільки я буду з нею. Вона ж моя Тамара. Я ж її люблю.

Тетяна полегко зітхнула і стала допомагати Ільку фінансово. Додому намагалась приїжджати якнайрідше – терпіти не могла запаху і вигляду неньки.

П’ятнадцять років жив Ілько і глядів свою Томочку. Ходив до церкви. Допомагав на будові нового храму. Та й так, чи не в кожному дворі могли показати і розповісти, чим допоміг і виручив колись Ілько. Святий, що тут скажеш.

Коли стукнуло Ільку вісімдесят на ювілей приїхала донька.

— Тетяно, – просить дід, – може ти б мені помічницю яку найняла? Уже і очі і руки не ті. Хай лиш двічі на тиждень приходить, бо роки дають про себе знати.

Тетяна глянула на старого якось здивовано і лиш непевне хмикнула. Вже через тиждень приїхала зі швидкою.

— Я маму в місто у спецзаклад забираю. У вас діду три дні на збір речей. Я хату продаю, нові мешканці скоро хочуть в’їхати в свій новий дім.

Ілько стояв і кліпав отетеріло очима.

— Ти, що ж матір у дім пристарілих, а мене на вулицю, під паркан. Так ось чому попросила на тебе хату переоформити. Ти, дитино заздалегідь усе продумала!

— Три дні, – сказала зверхньо, – і не подумайте чого мого прихопити. Ви, як я пам’ятаю, до нас жити з одним чемоданом прийшли. Більше вам тут і не належить.

Ілька знайшли через два дні. Пішов старий у найвіддаленіший куток села, де й люди не ходять. Зі старої груші його і зняли.

Люди йшли і не могли зрозуміти його вчинку. Адже кожен з радістю прийняв би його в себе. Нащо ж так? Чому ж ні з ким не порадився. Адже й за хату можна було поборотись з Тетяною.

Але все все є, як є. Плачуть люди і гадають, коли ж біля Ілька ляже його Тамара. Бо так, як він ні любити, ні глядіти уже ніхто не зможе.

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.

facebook