fbpx
Історії з життя
У останню путь діда Ілька проводжало все село. Люди ридали від жалю до старого і буквально кипіли від обурення на вчинок Тетяни. Якби не втекла ще вчора, село точно поклало б її поруч з Ільком

У останню путь діда Ілька проводжало все село. Люди ридали від жалю до старого і буквально кипіли від обурення на вчинок Тетяни. Якби не втекла ще вчора, село точно поклало б її поруч з Ільком.

Проводжав старого Ілька і сивочолий Отець Сергій. Плакав мов дитина мала, бо ж не міг за християнським звичаєм відспівати друга. Просто ішов і ковтаючи сльози просив Господа змилостивитись над дідусем, адже той зробив у своєму житті скільки добра, що декому і трьох життів не вистачить, аби усе повторити.

Діда Ілька в селі не інак, як Святим кликати. Старенький сивий дідусь світився добром і любов’ю до усього живого на землі. Його кишені були наповнені ласощами для дітлахів, які щиро вважали його чарівником. Бо ж, як інакше він міг знати і запам’ятати їхні імена і те, яку саме цукерку полюбляє.

Але не за це поважали його люди. Ще молодим оженився Ілько на  Тамарі. Хоч і знав, що жінка має недуг, але прийняв і щиро полюбив і її і її донечку. Дівчинку на руках носив. Водив і забирав зі школи, майстрував для неї найдивовижніші іграшки. Зробив малій гойдалки, карусель і гірку – справжня розкіш для сільських дітей. Ростив малу Тетянку, як свою доню і нікому не дозволяв навіть натякати на те, що вона йому не рідна. Видав дівчину заміж і допоміг молодим з житлом.

— Байдуже, хто її батько. Я її виростив – вона моя донька.

Тамарі буле п’ятдесят, коли з нею те стало. В районці так і сказали.

— Ну, що поробиш – життя. Ходити і говорити не зможе. Потрібен цілодобовий догляд.

Тетяна в сльози:

— Це ж я усю молодість доглядаючи за немічною проведу. Та від мене чоловік утече, якщо я її в хату отаку привезу.

Ілько здивовано глянув на свою дитину.

— Боронь Боже, Сонечко моє! Вона моя дружина і коли ми вінчались то обіцяли бути разом і в здоров’ї і з недугами. Я і тільки я буду з нею. Вона ж моя Тамара. Я ж її люблю.

Тетяна полегко зітхнула і стала допомагати Ільку фінансово. Додому намагалась приїжджати якнайрідше – терпіти не могла запаху і вигляду неньки.

П’ятнадцять років жив Ілько і глядів свою Томочку. Ходив до церкви. Допомагав на будові нового храму. Та й так, чи не в кожному дворі могли показати і розповісти, чим допоміг і виручив колись Ілько. Святий, що тут скажеш.

Коли стукнуло Ільку вісімдесят на ювілей приїхала донька.

— Тетяно, – просить дід, – може ти б мені помічницю яку найняла? Уже і очі і руки не ті. Хай лиш двічі на тиждень приходить, бо роки дають про себе знати.

Тетяна глянула на старого якось здивовано і лиш непевне хмикнула. Вже через тиждень приїхала зі швидкою.

— Я маму в місто у спецзаклад забираю. У вас діду три дні на збір речей. Я хату продаю, нові мешканці скоро хочуть в’їхати в свій новий дім.

Ілько стояв і кліпав отетеріло очима.

— Ти, що ж матір у дім пристарілих, а мене на вулицю, під паркан. Так ось чому попросила на тебе хату переоформити. Ти, дитино заздалегідь усе продумала!

— Три дні, – сказала зверхньо, – і не подумайте чого мого прихопити. Ви, як я пам’ятаю, до нас жити з одним чемоданом прийшли. Більше вам тут і не належить.

Ілька знайшли через два дні. Пішов старий у найвіддаленіший куток села, де й люди не ходять. Зі старої груші його і зняли.

Люди йшли і не могли зрозуміти його вчинку. Адже кожен з радістю прийняв би його в себе. Нащо ж так? Чому ж ні з ким не порадився. Адже й за хату можна було поборотись з Тетяною.

Але все все є, як є. Плачуть люди і гадають, коли ж біля Ілька ляже його Тамара. Бо так, як він ні любити, ні глядіти уже ніхто не зможе.

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.

You cannot copy content of this page