Син Світлани – Антон другий тиждень ходив якийсь похмурий, він був сам не свій. Світлана спостерігала за хлопцем, чекала, коли він сам все розкаже. Його не треба було квапити, дозріє — сам усе розповість. Антонові нещодавно виповнилося шістнадцять років, він закінчував дев’ятий клас. Син ніколи не був зразковим хлопчиком. Він не хотів вчитися і його поведінка залишала бажати кращого. Світлану тішило, що Антон хоча б допомагав їй в побуті, він робив усе: мив посуд і підлогу, топив грубку і колов дрова.
Ще через день Антон раптом сказав Світлані:
— Маам, мені треба тобі щось сказати.
— Слухаю.
— Мамо, може, ти сядеш?
— Що це за новини, що через них в мене можуть підкоситися ноги? – засміялася Світлана.
— Ну, а хто його знає. Мамо, ти пам’ятаєш Тетяну?
— Так, пам’ятаю, хороша така дівчинка, — у Світлани в душі вже все перевернулося від передчуття, — а що з нею?
— З нею все добре. От тільки вона чекає на дитину. Від мене.
Антон сидів навпроти матері, низько опустивши голову. Він боявся зустрітися з нею очима.
— Ого! Оце новина! А хіба не зарано ти, синку, вирішив завести дитину?
Світла встала і почала ходити з боку в бік маленькою кухнею:
— Мені всього тридцять вісім, а я вже скоро стану бабусею! Он Ірина, сестра, у тридцять вісім лише другу дитину бавить, а я… вже бабця!
— Мам, вибач, що так вийшло, — сказав Антон.
— Ну так, стати батьком — справа не хитра! А що ж ви далі робитимете?
— Будем одружуватись. Ми кохаємо одне одного! – з викликом вигукнув Антон.
— Значить у вас кохання, а хто буде утримувати вас з дитиною?
— Ніхто, я сам влаштуюся на роботу.
— Та хто ж тебе візьме? Ні освіти, нічого! А що кажуть Тетянини батьки?
— Мамо, ти ж знаєш її батьків. Їм все одно, головне, щоб пляшка на столі стояла!
Так, Світлана їх знала. Григоруки не були благополучною сім’єю.
Звичайно, Світлана теж не свята, може й пригубити на честь свята. І сини у неї від двох різних чоловіків, а зараз вона живе із третім. Як то кажуть, хто без гріха, нехай кине камінь.
Тому Світлана вирішила так:
— Нехай Таня переїжджає до нас з усіма речами, нічого їй у такому стані з такими непутящими батьками робити! Будете жити у твоїй кімнаті. І вам потрібно якнайшвидше розписатися! Весілля робити не будемо. І щоб школу мені обов’язково закінчив!
— Мамо, я знав, що ти все розрулиш! — Антон рвучко обійняв матір і побіг до Тетяни.
— Так, мама розрулить, мама нагодує, напоїть і вкладе спати, — бурчала Світлана.
Звичайно, жінка не чекала такої спритності від свого старшого сина. Ну, дружить із дівчинкою. Нічого такого у цьому немає. А виявилося он що. Немає слів!
За кілька днів Антон привів Тетяну до себе додому. Дівчина була худенька, тиха, симпатична. Всі її речі вмістилися в одній спортивній сумці. Вона тихо, мов мишка, прошмигнула за Антоном і затихла в його кімнаті.
— Мамо, є щось поїсти? — Запитав майбутній батько.
— Антоне, подивися в холодильнику. Або візьміть продукти і самі приготуйте, мені ніколи, я йду.
І Світлана, щоб не бентежити молодь, пішла до сусідки.
Тетяна вийшла з кімнати, посмажила яєчню, нагодувала Антона та його молодшого брата Івана.
Щодня після школи Антон йшов на найближчу пилораму та допомагав працівникам: тягав, подавав, ніс, складав дошки. Йому було важко, але він не скаржився, хлопець розумів, що мусить заробляти на сім’ю.
Тетяна після школи поверталася до свого нового дому, спочатку робила уроки. Іноді Світлана просила Таню щось зробити вдома: приготувати чи прибратися. Дівчина все покірно виконувала і не заперечувала. Їй подобалося жити в Антона, тут було тихо, ніяких гостей чи чужих людей, гулянок.
Незабаром Антона та Таню розписали. Велике свято влаштовувати не стали, зібралися лише найближчі й скромно посиділи.
Через шість місяців Світлана взяла на руки свого новонародженого онука:
— Антоне, він так схожий на тебе маленького! Викапаний ти!
Світлана переживала, як молоді впораються з малюком, вони ж і самі ще діти. Але Антон та Тетяна якось потихеньку налагодили годування, купання та інші процедури. Новоспечений татусь залюбки гуляв із синочком, якого назвали Кирило. Катав його в дитячому візочку по вулиці і показував колишнім однокласникам:
— Дивіться, який у мене син! Богатир! Мав три п’ятсот, коли народився!
Друзі підтакували, але в них поки що були зовсім інші інтереси.
Антон не захотів вчитися далі, хоч Світлана й просила його вступати до технікуму. Хлопець продовжував працювати, адже на маленького Кирила витрачалося досить багато коштів.
Світлана, звісно, допомагала своїм дітям, як могла. То грошенят підкине, то нагляне за онуком. Її спочатку злякала новина про швидку появу Кирилка, але зараз вона була щасливою. Світлані навіть сподобалося бути такою молодою бабусею!
Якось непомітно пролетів рік. На перший день народження Кирилка вирішили покликати гостей: рідних та друзів, небагато, щоб не злякати малюка. Влаштували застілля: Світлана з Тетяною постаралися, наготували чимало всілякої смакоти. Гості теж не підвели: прийшли не з порожніми руками, принесли іменинникові подаруночки. Усі були задоволені.
У розпал святкування слово взяв Антон:
— Маам, мені треба тобі щось сказати. Може, сядеш?
Світлана схопилася за серце:
— Що, знову?
— Матусю, люба, розслабся! Я просто жартую.
Світлана полегшено видихнула. Гості засміялися, задзвеніли тарілками та виделками. Святкування дня народження Кирилка видалося дуже вдалим.
Фото ілюстративне.
