fbpx
Без категорії
У суботу вранці подружки урочисто одягли Люду – ось-ось мав приїхати Роман, аби везти «на роспис». Чекали, готувалися взяти «викуп» за наречену, а жениха все не було. Може, якесь лихо сталося? Звучала з репродуктора музика, уже й сходилися на весілля гості, а Людин брат сів до друга в машину і гайда до Романа. Стріла їх мовчазна давно не білена хата з великим замком на дверях

Того літнього сонячного дня Люда була на сьомому небі від щастя – Роман запропонував їй одружитися! Хлопець жив у сусідньому селі. Зустрічалися вони недовго. Їй здавалося, що такого красеня немає в цілому світі. Уявляла, як ітиме з ним – високим, чорнявим — рука об руку, а всі подруги заздритимуть.

І вдома у дівчини закипіла робота: білили хату – ззовні і всередині, фарбували підлогу й двері, прибирали подвір’я. Хата ніби повищала і стояла, як лялечка — світла, весела.

Люда наче на крилах літала. Були вже куплені в місті весільна сукня, біла, немов укрита памороззю, фата, світлі лаковані черевички на високих підборах.

Напнули серед двору велике брезентове шатро, дівчатка прикрасили його квітами та стрічками. Сусіди закололи кaбана, найкращі сільські кухарки стали чаклувати над казанами.

У суботу вранці подружки урочисто одягли Люду – ось-ось мав приїхати Роман, аби везти «на роспис». Чекали, готувалися взяти «викуп» за наречену, а жениха все не було. Може, якесь лихо сталося? Звучала з репродуктора музика, уже й сходилися на весілля гості, а Людин брат сів до друга в машину і гайда до Романа.

Стріла їх мовчазна давно не білена хата з великим замком на дверях, що нагадував міцно стиснуті вуста. Поцікавилися в сусідів, де господарі, а ті відповіли, що вранці бачили матір і сина, а де вони зараз – не знають…

З тим хлопці й повернулися додому. Там їх очікували з нетерпінням – тільки вийшли з машини, то відразу хтось і музику вимкнув. Почали розпитувати, Люда першою кинулася до брата, а той тільки рукою махнув і повів її до хати.

Дівчина зайшла, немов cліпа, сіла на диван і закам’яніла. Подібного вона не очікувала. Невже так міг вчинити її ніжний, ласкавий Ромчик, з яким вони будували спільні плани на майбутнє?

Тихо було на причепуреному подвір’ї, лише розвівалися кольорові стьожки та кульки біля туго напнутого шатра. «Не так треба це робити, — прошепотіла котрась із жінок своїй подрузі, — батьки їхні повинні були пoзнaйoмитися, поспілкуватися та про весілля домовитися. А то – не спитавшись броду, полізли у воду. Що з цієї сучасної молоді візьмеш? Говорять одне, думають друге, роблять третє…»

Аж ось відчиняються двері й на порозі постає наречена у весільному вбранні: «Дорогі гості, прошу всіх до столу! Раз така в мене доля…» — та й не договорила, заплакала і кинулася геть.

Розгублені батько й мати теж запрошують людей – навіть тих, хто вже за ворітьми. Серед них, біля самого паркану, стоїть однокласник нареченої, Андрій, давно і безнадійно в неї закоханий. Підходить до нього Людин брат: «Пішли, — каже, — вип’єш за «щастя» моєї сестри». А той: «Я люблю її. Якби погодилася, то й зараз узяв би!»

Коли брат сказав про те Люді, вона несподівано зронила: «Хай заходить». Зайшов Андрій до хати, глянув на дівчину, таку гарну в тому білому вбранні, й серце його стислося від жалю. Мовчки пригорнув її й, а вона дала волю сльозам…

А потім, заспокоївшись, почала швидко причепурюватися – їх із Андрієм очікували радісні розчулені односельці, заквітчане авто з лялькою на капоті й кожух у весільному шатрі, вивернутий вовною – щоб молоді жили в достатку…

І зажили вони справді багато – двох вродливих донечок виростили, внучат діждалися, не розгубивши в своїх душах самоцвітів кохання.

Вийшли заміж їх доньки, живуть тепер у сусідній області, частенько навідуються до батька й матері, дітлашню свою на все літо привозять.

Читайте також: – Люди добрі! – вигукнув зі сльозами на очах Сергій. – То не ваша вина, що Оксана, повіялась кудись з моїм колишнім другом. Пийте, їжте, хай не пропадає добро. А ви, музиканти, грайте до самого рання, хай все село бачить, як Сергій витанцьовує на своєму весіллі

Люда вважає себе щасливою жінкою, хоч коли-не-коли, немов чорна тінь, промайне в пам’яті той давній спомин — про підлість людини, яку вона покохала вперше в житті. І защемить серце…

Автор – Зінаїда КРАВЧЕНКО.

За матеріалами – Українське слово,

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook