У свої сорок сім я несподівано для себе стала головою сімейства і багатодітною матір’ю, хоч сина мого уже й не стало. Та не з важко бути з малими дітьми, важче бути нянькою дорослій невістці, За нею ходити треба дужче, ніж за онуками. Знаю я, як це все припинити, та де сил узяти, аби так вчинити.
Я так свого часу натерпілась від своєї свекрухи, стільки сліз вилила, що у сім’ю сина, у його відносини із дружиною, втручатись зареклась. Вже зараз бачу, що то була помилка і відчутна, особливо нині, та вже що я зможу змінити?
Маринка ще при знайомстві здалась мені великою такою дитиною. Така вона вся беззахисна і наївна сирота, а мій Святослав опікає її на кожному кроці, ще тільки із ложки не годував.
Мені, як жінці, що сама ростила сина і яка вміє мотор авто розібрати і плитку у ванній покласти, зрозуміти таких дівчат не дано. Я звикла мати надію лиш на себе і всього що досягла в житті, досягла власними силами і розумом. А дивитись на когось і очікувати що все буде зроблено ? Не розумію.
Жили вони окремо і я добре бачила, що та Маринка не пара моєму сину. Святослав і їсти готував і в домі лад наводив, навіть на свята саме він стіл накривав, бо ж Маринка: “Ой, а я не вмію, так переживала, що все із рук валилось. Добре, що Святік зробив”. Та я мовчала пам’ятаючи свою свекруху. Син не жаліється, вони сім’я, то я до чого?
Ну, а коли сина мого не стало, так мусила я забрати невістку із двома онуками до себе жити. Маринка в декреті, меншому онуку рік, старшому чотири, як вона мала впоратись сама? “Буду тобі допомагати” – сказала я тоді. Але Маринка почула: “Робитиму все замість тебе”.
Ні, вона береться, намагається, чи того супу зварити, чи підлогу помити, але як тільки щось не виходить – сльози, все залишає і вже треба мені те все доробити та ще й її заспокоїти.
Плаче малюк вночі, то мушу я бігти, бо ж разом із ним сльози л’є і невістка моя. “Я нічого зробити не можу, хниче і хниче”. – аж затинається вона. В садок я старшого прилаштувала і я ж ходжу на збори, бо ж Маринка нічого там не розуміє і не знає. що і кому сказати. Так само, як воджу я дітей до сімейного і купую їм одяг.
Звісно, що утримую їх трьох також я. В свої 45 я мама трьох дітей. Скажу вам, що із онуками мені в рази легше, ніж із невісткою, бо та дитиніє все дужче і дужче. Її треба водити за руку, заспокоювати і підтримувати, бо їй важко одній.
Подруга уже давно каже, що я повинна припинити так опікати невістку. Говорить, що якщо я відступлю, то Маринці нічого не залишиться, як узяти себе в руки і почати дорослішати.
Звісно, я й сама те розумію, але відчинити двері і вказати їй на вихід я не можу. Навіть, якщо я їй квартиру буду орендувати, то чи засну я спокійно, не буду думати про онуків?
Як же ж мені бути, підкажіть, бо я виходу не бачу.
Головна картинка ілюстративна.