У свої тридцять років я вже багато встигла: попрацювати на столичному підприємстві після вишу, вийти заміж  за киянина, народити синочка, розлучитися з чоловіком і переїхати із восьмирічним Матвійком у рідний Житомир до маминої квартири. Життя треба було починати з нової сторінки, позбавитися важких спогадів, знайти роботу і школу для сина, дбати про благополуччя рідних, а своє особисте життя поставити на паузу

У свої тридцять років я вже багато встигла: попрацювати на столичному підприємстві після вишу, вийти заміж  за киянина, народити синочка, розлучитися з чоловіком і переїхати із восьмирічним Матвійком у рідний Житомир до маминої квартири. Життя треба було починати з нової сторінки, позбавитися важких спогадів, знайти роботу і школу для сина, дбати про благополуччя рідних, а своє особисте життя поставити на паузу.

Та в перший же день у школі мій завжди тихий і спокійний Матвійко щось не поділив із однокласником, і на нього мені наскаржилася його вчителька. Хоч мене дуже здивувала така поведінка сина, я пообіцяла строго поговорити з ним, щоб не дозволяв собі так поводитися в новому колективі. Матвійко  виправдовувався, що він не винен, казав, що ненароком зачепив Ростика, і не встиг сказати “вибач”, як той зразу накинувся на нього, а він відповів тим же. Хлопчик був дуже розчарований у своїх нових однокласниках, скучав за київськими друзями, за татом, просив мене повернутися додому. Я пояснювала, що в тата друга сім’я, в якій народилася його маленька донечка, а нам треба звикати жити втрьох із бабусею. Та розрадити сина мені мало вдавалося, а тут ще й це непорозуміння з однокласником.

З роботою мені пощастило: після першої ж співбесіди наступного дня мені зателефонували, що із п’яти претенденток на посаду директорки відділу трикотажу вибрали мене. Завтра ж на роботу. Та не встигла я з мамою порадіти чудовою новиною, як наступний дзвінок від учительки мене вкрай збентежив. Знову Матвій з Ростиком щось не поділили й стосунки з’ясовували занадто “по-чоловічому”, аж “ліхтарики” один одному позасвічували, тож мене з батьком Ростислава викликають до школи, і це в мій перший робочий день. Дай Бог тільки не запізнитися на роботу. Але це, на жаль, і трапилося.

Вранці ми з сином прийшли одночасно з його однокласником і татом Ростислава. Правильніше сказати, вони приїхали на батьковім авто, й обидва були подібні на бундючних індиків, та ще й перші почали говорити, що поки Матвій не прийшов в їхній дружний клас, було спокійно. Тут нас, дорослих, і дітей покликали в кабінет, щоб прочитати всім нам мораль. Я почала захищати сина й  переконувати, що він ніколи не з’ясовує стосунки, а цей батько хай вплине на свого сина, щоб добре ставився до новеньких учнів у класі і не давав рукам волю. Та краще б я не зачіпала цього чоловіка, який зразу ж вколов мене словом: “Та що можна очікувати від хлопчика, якщо його тато не бере участі у вихованні”? Я не стерпіла: “А толку з того. що Ростика виховує такий, як ви, тато, коли син росте забіякою”.

На роботу я таки запізнилася й отримала попередження від заступниці. Вона сказала, що мене викликає генеральний директор, бажає познайомитися з новою працівницею й дати розпорядження, так як має надійти велика партія трикотажу. Коли я піднялася в його кабінет, то отетеріла, побачивши в кріслі знайому фізіономію. Виявляється, моїм керівником буде Данило Якович, батько отого малого бешкетника. Ну й ну! Моє серце впало в п’ятки, було передчуття, що недовго затримаюся на цій посаді та й взагалі на роботі.

Я старалася зі всіх сил сумлінно працювати, але керівник був постійно мною незадоволений, дорікав, що занадто повільно виконую його доручення, що після випробувального двотижневого терміну, мабуть, доведеться нам попрощатися. “Чому він до мене так прискіпується”? – якось я наважилася запитати його заступницю. “Данило Якович дуже змінився, відколи не стало його дружини”, – відповіла вона. Я зразу згадала Ростика, і мені стало жаль хлопчика, що зростає без материнської ласки. Вдома я говорила з Матвійком про його однокласника, намагалася викликати в сина співчуття до ровесника, на долю якого випали така гірка втрата.

Я довіряла своєму синові, що більше не сперечатиметься з Ростиком, але й подумати не могла, що між хлопчиками дуже швидко зав’яжеться така міцна дружба, що стануть нерозлийвода. Коли Ростик загубив ключі від своєї квартири, а телефон забув удома, Матвійко привів його до нас. Моя мама хлопців нагодувала, проконтролювала, щоб уроки зробили, але забула зателефонувати мені, що маємо гостя. Та й звідки вона могла знати, що це син мого шефа.

Прийшовши з роботи, я зразу ж повідомила Данила Яковича, що Ростик у нас. Уявляю, що він пережив, побачивши, що сина нема вдома. З цього часу стосунки між нами потеплішали. Але я й думки не допускала, в що вони можуть перейти. І до цього стали причетними наші сини, що й години вже не могли бути один без одного. Матвій із Ростиком після уроків обідали в нас удома. То хлопчикові вдалося вмовити тата відпускати його до Матвійкової бабусі смакувати її страви, та й Матвій в компанії друга вже не перебирав харчами, а залюбки ласував усім, що приготувала моя мама.

Щоб віддячити нам за обіди й за бабусин контроль, щоб хлопці зробили уроки, Данило Якович у суботу брав вранці брав наших хлопців на риболовлю. Якось серед тижня бабуся, погодувавши хлопців смачним обідом, відпустила наших чемнуль піти до Ростислава і там самостійно все вивчити й виконати всі домашні завдання, а коли прийде з роботи тато, то відвезе Матвія додому.

Повернувшись з роботи, Данило Якович зателефонував мені, що зараз приїде по сина. “Але ж моя мама давно пустила їх до вас, бо хлопці самостійно захотіли готуватися до уроків. То де ж вони”?

Ми всі були вкрай занепокоєні й стали телефонувати однокласникам наших дітей, чи не знають часом, де можуть гуляти наші відчайдухи. І тільки один хлопчик сказав, що друзі зекономили кишенькові гроші, щоб купити корм для котиків і віднести в притулок для тварин. Ми з Данилом Яковичем об’їздили всі притулки, але працівниці не могли згадати двох хлопців, бо відвідувачів і волонтерів за день приходить чимало.

Нам залишалося звернутися до правоохоронних органів. І враз на вуличці, що вела до будинку, де мешкав Ростик із татом, ми побачили наших “волонтерів”. Вони сказали нам, що сподівалися повернутися додому, доки приїде тато. Домашні завдання, звісно, не виконали, вірш не вивчили, зате добру справу для братів наших менших зробили, а про те, що батьки будуть сильно хвилюватися, не подумали.

Таким чином, самі того не усвідомлюючи через свій юний вік, наші з Данилом сини стали причетні до того, що ми, дорослі, зрозуміли, як Матвійку потрібен тато і братик, як Ростику потрібна мама і братик, і як ми потрібні один одному в статусі чоловіка й дружини. Буває ж таке, від неприязні до дружби, любові й кохання – всього один крок.

You cannot copy content of this page