За вікном повільно й урочисто кружляли перші великі сніжинки, вкриваючи сірі, втомлені від осінньої багнюки міські вулиці пухкою білою ковдрою. Зима цього року прийшла якось раптово, буквально за одну ніч перетворивши знайомий пейзаж на казкову декорацію.
Вона принесла із собою легкий мороз, який приємно поколював щоки, та вечірні сутінки, які тепер опускалися на місто надто рано, змушуючи людей поспішати до своїх теплих домівок.
Мій чоловік Андрій, як це незмінно відбувалося майже кожних вихідних протягом останніх кількох років, перебував у стані приємного збудження. Передпокій був завалений його речами: великий туристичний рюкзак, спеціальні термоси, які тримають тепло навіть у лютий мороз, альпіністські мотузки, кріплення та важкі черевики.
Він ретельно перевіряв кожну дрібницю. Цього разу він разом зі своїм давнім товаришем по колу інтересів вирішив вирушити в далеку подорож, щоб піднятися на чергову засніжену вершину, про яку він марив останні кілька місяців.
Наш маленький син Денис на ці кілька днів поїхав у гості до моєї мами. Вона жила на іншому кінці міста, у тихому спальному районі, і завжди була щиро рада провести час із коханим онуком, балуючи його домашньою випічкою та довгими казками перед сном. Я сама зібрала йому невелику валізу, поцілувала в рум’яну щоку і провела до таксі, навіть не підозрюючи, наскільки порожнім здасться мені наш дім після його від’їзду.
Коли за чоловіком зачинилися вхідні двері, у великій квартирі раптово запанувала незвична, навіть трохи гнітюча тиша.
Робити абсолютно нічого не хотілося. На плиті стояла недопита кава, у раковині сумували кілька тарілок, але в мене не було сил навіть на те, щоб просто увімкнути телевізор для створення бодай якогось штучного шуму. Мені хотілося загорнутися в ковдру і просто зникнути для всього світу.
Мене охопила якась незрозуміла, глибока й липка нудьга, яка останнім часом дедалі частіше накочувала сірою хвилею, руйнуючи залишки моєї внутрішньої гармонії. Напевно, вся головна проблема полягала в тому, що Андрій останнім часом став зовсім байдужим до нашого спільного дозвілля, до моїх переживань та маленьких жіночих радощів.
Його думки, розмови, плани та фінансові витрати оберталися виключно навколо зимових походів, оновлення альпіністського спорядження, вивчення нових складних маршрутів та перегляду фотографій гірських краєвидів. Як тільки наближалися довгоочікувані вихідні, він буквально розчинявся у своєму захопленні.
Я відчувала себе не коханою жінкою, а просто безкоштовним додатком до його квартири, берегинею домашнього вогнища, яка зобов’язана завжди залишатися вдома, готувати гарячі обіди, прати його брудний похідний одяг і виховувати дитину, поки він реалізує свої мрії далеко від нас.
Я сиділа у своєму улюбленому, глибокому м’якому кріслі біля великого вікна у вітальні. Загорнувшись у старий теплий плед, я безцільно дивилася на те, як жовті міські ліхтарі підсвічують нескінченний снігопад, перетворюючи кожну сніжинку на маленьку іскру. Мені було всього тридцять два роки, але в той момент я почувалася втомленою літньою жінкою, чиє життя перетворилося на суцільний день бабака.
Раптом цю затяжну тишу порожньої кімнати безжально порушив різкий, гучний і дуже нав’язливий звук мобільного телефона, який лежав на журнальному столику поруч із чашкою вихололого чаю. Я здригнулася від несподіванки.
На екрані яскраво висвітилося ім’я Тетяни — моєї найближчої, найгаласливішої та найдавнішої подруги. Ми знали одна одну ще з першого класу, разом переживали перші закоханості, підліткові драми, ділилися найпотаємнішими секретами й завжди вміли знаходити слова підтримки в найважчі хвилини.
Я повільно протягнула руку, зняла трубку, і в слухавці одразу ж почувся її енергійний, життєрадісний і гучний голос, який буквально засипав мене питаннями, не залишаючи жодної секунди на роздуми чи банальне привітання.
— Привіт, моя хороша! Ну розказуй мені негайно, чим займаєшся у такий чудовий, казковий суботній вечір? Знову сидиш і рахуєш пилинки в кімнаті? Ой, тільки не кажи мені, що ти знову закрилася сама в чотирьох стінах, вимкнула світло і сумуєш! А твій благовірний Андрій, я так розумію, знову зібрав свій величезний намет, натягнув лижні штани й чкурнув у далекі засніжені гори на всі вихідні, залишивши тебе кукувати на самоті? — Тетяна вимовила все це на одному диханні, з такою точністю, ніби в неї був прямий доступ до моїх думок та камер спостереження в моїй квартирі.
Я мимоволі сумно й тихо посміхнулася, щільніше поправляючи плед на плечах, і відповіла тихим голосом:
— Слухай, Таню, у мене іноді виникає таке стійке враження, що ти зараз стоїш десь під моїми вхідними дверима і підглядаєш у шпаринку. Або просто бачиш мене крізь вікна сусіднього будинку. Ти вгадала абсолютно все, від першого до останнього слова, навіть сперечатися не буду. Мені справді тоскно.
— Ну все, дорогенька моя, з мене офіційно досить цього неподобства! — Рішуче, заперечливим тоном заявила подруга на іншому кінці лінії, і я прямо почула, як вона активно зажестикулювала у своїй кімнаті. — Достатньо з тебе цієї нескінченної, сірої домашньої нудьги, самотності та самоїдства. Ти так скоро взагалі розучишся посміхатися! Негайно знімай свій теплий халат, скидай цей дурний плед, іди у ванну, причепурися, одягни сукню і швиденько викликай таксі до мого будинку. У мене сьогодні збирається велика, дуже весела і дуже класна компанія. Наші колишні однокласники, з якими ми сто років не бачилися, вирішили влаштувати невеликі затишні посиденьки, згадати шкільні роки, посміятися. Буде неймовірно круто, згадаєш мої слова! Навіть не думай вигадувати дурні відмовки, я не прийму жодного «ні».
— Ой, Таню, навіть не знаю, що тобі сказати… — Невпевнено протягнула я, дивлячись на свої домашні капці й відчуваючи, як усередині починають боротися лінь і раптове бажання вирватися з цього ув’язнення. — Мені якось незручно, я зовсім не налаштована на веселощі. Мені треба подумки зібратися з силами, подумати… Може, краще я залишуся вдома?
— Та про що тут взагалі думати, скажи мені на милість? — Щиро обурилася Тетяна, підвищуючи голос від хвилювання. — Немає ніякого здорового сенсу в тому, щоб сидіти в порожньому будинку, сумувати, дивитися на сніг і жаліти себе, плачучи в подушку. Ти молода, красива жінка, а поводишся як затворниця! Чекаю на тебе через годину в себе, рушники та чай уже готові, сукню обирай найяскравішу. Все, цьомаю, чекаю!
У слухавці пролунали короткі гудки. Тетяна вже кілька років була офіційно розлучена після короткого й невдалого шлюбу і тепер жила абсолютно сама у своїй затишній, світлій двокімнатній квартирі, яку вона з любов’ю облаштувала на свій смак.
Проте, на відміну від багатьох інших самотніх жінок, вона ніколи в житті не дозволяла собі сумувати, опускати руки чи скаржитися на долю. Вона мала дивовижний, дуже рідкісний у наш час дар залишатися щиро життєрадісною, оптимістичною, відкритою до всього нового та абсолютно щасливою за будь-яких життєвих обставин. Крім того, у неї був справжній, незаперечний талант збирати навколо себе цікавих, позитивних людей і влаштовувати такі чудові, душевні вечірки, які потім ще кілька місяців поспіль з усмішкою обговорювали всі наші спільні знайомі.
Спершу, поклавши телефон на стіл, я кілька хвилин просто сиділа нерухомо. Мені дійсно не хотілося кудись їхати, робити макіяж, підбирати одяг, виходити на цей холодний морозний вітер і сідати в холодне таксі. Але потім, ще раз окинувши поглядом порожні, темні кутки вітальні та почувши, як за вікном тужливо виє зимовий вітер, я подумала, що це в будь-якому випадку набагато краще, ніж провести ще один довгий, нескінченний зимовий вечір на самоті.
Краще, ніж прокручувати в голові старі образи, аналізувати наші охололі стосунки з Андрієм та жаліти себе за втраченою романтикою. «Зрештою, я просто посиджу годину-дві, вип’ю чаю з дівчатами й повернуся», — заспокоїла я свою совість, підводячись із крісла.
Коли я нарешті переступила поріг квартири Тетяни, обтрушуючи сніг із коміра пальта, мене миттєво з порогу окутало хвилею тепла, затишку та дивовижних ароматів кориці й свіжої випічки. У домі подруги вже щосили панувала атмосфера справжнього, галасливого свята, якого мені так давно не вистачало.
З колонок тихо грала приємна, приглушена музика в стилі лаунж, по стінах м’яко мерехтіли новорічні гірлянди, створюючи відчуття чарівництва, а гості, розсівшись на великому дивані, голосно сміялися, перебивали одне одного й жваво розмовляли. Тетяна відразу ж підлетіла до мене, забрала верхній одяг, міцно обійняла і вручила велику чашку гарячого ароматного чаю з лимоном, а потім підштовхнула до компанії.
Я сіла в крісло і спочатку просто мовчки спостерігала за всіма, відчуваючи, як важка домашня напруга та сіра нудьга останніх тижнів починають поступово, крапля за краплею, танути, наче сніг на теплому одязі.
Ми спілкувалися, згадували кумедні випадки зі школи, перші іспити, наші дивні тогочасні зачіски та модні уподобання. Проте справжній, доленосний і дуже несподіваний сюрприз чекав на мене трохи пізніше, коли двері квартири відчинилися знову і до кімнати зайшов запізнілий гість.
Серед новоприбулих людей, які проходили до вітальні, я раптово зустрілася поглядом із Миколою. В одну мить у мене всередині все перевернулося, а серце зробило шалений кульбіт. Це було моє найперше, найчистіше, палке і наївне шкільне кохання. Ми зустрічалися з ним у старших класах, трималися за руки на задніх партах, писали одне одному довгі листи й клялися в коханні до труни, але після випускного наші шляхи розійшлися в різні боки, і ми не бачилися, здавалося, цілу вічність, повністю втративши зв’язок.
Микола дуже змінився за ці роки. Він змужнів, розправив плечі, став виглядати солідно, впевнено, на його обличчі з’явилася легка чоловіча щетина, а в одязі відчувався хороший смак.
Проте його великі темні очі, тепла, трохи сором’язлива посмішка та особливий нахил голови залишилися точно такими ж, якими я їх пам’ятала в наші сімнадцять років. Він теж помітив мене серед гостей, його обличчя миттєво просвітліло, і він, не звертаючи уваги на інших, попрямував прямо до мого крісла.
— Не може бути… — Тихо, з неймовірним подивом і теплотою в голосі промовив Микола, зупиняючись поруч. — Надіє, це справді ти? Яка ж ти стала красива… Я навіть не сподівався зустріти тебе тут сьогодні. Привіт.
— Привіт, Колю, — відповіла я, відчуваючи, як до моїх щік приливає гаряча хвиля рум’янцю, якого я вже дуже давно не відчувала. — Я теж дуже здивована. Світ справді тісний, особливо якщо Тетяна береться влаштовувати вечірки.
Він одразу ж підсунув собі стілець, сів поруч, і ми почали розмовляти. Спочатку розмова була трохи ніяковою, ми розпитували про загальні речі, роботу, життя. Але дуже швидко бар’єр часу між нами повністю зник.
Ми почали згадувати старі шкільні історії, суворих вчителів, наші таємні побачення в парку після уроків, дитячі секрети та те, як ми разом прогулювали фізику, ховаючись у маленькому кінотеатрі за рогом. Час летів абсолютно непомітно, розмови ставали дедалі теплішими, відвертішими й глибшими.
Микола дивився на мене з таким захопленням, увагою та ніжністю, яких я не бачила від власного чоловіка вже багато років. Його компліменти були щирими, а голос звуковим фоном віддалявся від загального гомону вечірки.
Як усе сталося далі, як саме закрутилися події тієї фатальної зимової ночі, я досі, навіть через час, не можу повністю осягнути, логічно пояснити чи виправдати перед самою собою.
Весь цей божевільний вихор призабутих емоцій, ніжних дотиків, солодких спогадів юності та легких бульбашок у кришталевих келихах повністю затьмарив мій розум, відключив почуття обов’язку та здоровий глузд. Я просто на якийсь час забула про те, що я доросла заміжня жінка, у якої вдома є родина. Я відчула себе знову тією юною, коханою і бажаною дівчинкою, навколо якої обертається всесвіт.
Наступного ранку я прокинулася від того, що яскраве, сліпуче зимове сонце безжально пробивалося крізь щілини між важкими чужими шторами, освітлюючи незнайому велику кімнату.
Я повернула голову і з жахом, який крижаною хвилею пройшов по всьому тілу, усвідомила, що перебуваю в квартирі Миколи, лежу в його ліжку. Мене миттєво охопила справжня паніка, яка переросла в німий окрик. Кожне розмите враження минулої ночі почало стрімко повертатися в пам’ять, викликаючи відчуття провини.
Я тихо, наче злодій, схопилася з ліжка, намагаючись не шуміти й не розбудити Миколу, який солодко спав, повернувшись до стіни. Тремтячими від страху та сорому руками я почала гарячково збирати свої речі, які були розкидані по кімнаті.
Серце калатало десь у самому горлі, дихання перехоплювало. Я швидко одяглася, застебнула чоботи, навіть не дбаючи про зачіску чи макіяж, і, не залишаючи жодної записки й навіть не чекаючи, поки він прокинеться, щоб поговорити, тихо вислизнула в під’їзд. На ходу витягаючи телефон, я тремтячим пальцем викликала машину додому, мріючи лише про одне — прокинутися у власному ліжку і зрозуміти, що все це було лише страшним сном.
Дорогою назад, сидячи на задньому сидінні автомобіля і дивлячись на засніжені міські краєвиди крізь запітніле скло, я відчувала себе найнещаснішою людиною у світі. Сльози самі собою текли по щоках, змиваючи залишки вчорашньої туші. Коли я нарешті підійшла до свого будинку, мої руки настільки сильно тремтіли, що я кілька хвилин не могла влучити ключем у замкову щілину вхідних дверей нашої квартири.
Нарешті замок піддався, я тихо відчинила двері, сподіваючись, що в хаті нікого немає. Але, переступивши поріг і знявши пальто, я почула шурхіт із боку кухні. Моє серце просто зупинилося від страху. Я повільно підійшла до дверей і побачила, що Андрій уже повернувся з гір набагато раніше, ніж планував спочатку.
Через різку зміну погоди та сильний буран у горах їм із другом довелося згорнути табір і повернутися в місто нічним рейсом. Він сидів за столом, одягнений у свій домашній одяг, і спокійно пив гарячу каву, переглядаючи щось у своєму планшеті.
Мені було неймовірно, невимовно не по собі, усередині все стискалося від дикого сорому та страху перед неминучим викриттям. Мені в ту хвилину здавалося, що на моєму обличчі великими, червоними літерами написано абсолютно все: де я провела цю нещасну ніч, з ким я була, чому мій телефон був вимкнений і що саме сталося між нами. Я стояла в проході, заціпенівши, і боялася навіть просто підвести очі, щоб не зустрітися з ним прямим поглядом, який міг би зруйнувати весь мій шлюб в одну мить.
— О, привіт, — спокійно сказав Андрій, підвівши голову від екрана і подивившись на мене. — А ти чому така бліда й замерзла? Де ти була?
У цей самий момент, коли напруга в кімнаті досягла свого абсолютного піка і я вже була готова розплакатися, впасти на коліна й у всьому зізнатися, мій телефон у кишені раптово завібрував і заграв мелодію. Я витягла його і побачила, що на екрані світиться ім’я Олени Петрівни — моєї свекрухи, матері Андрія. Я відповіла тремтячим, зривистим голосом, очікуючи найгіршого сценарію.
— Алло, привіт, Олено Петрівно, — ледь чутно промовила я, намагаючись відвернутися від чоловіка.
— Послухай мене зараз дуже уважно, Тетяно, і, будь ласка, ні в якому разі не перебивай мене, просто слухай, — почувся в слухавці незвично суворий, низький, але абсолютно спокійний і впевнений голос Олени Петрівни. — Мій син Андрій усю ніч, починаючи з першої години, настільки наполегливо намагався додзвонитися до тебе, що ледь з розуму не зійшов. Твій телефон був або повністю поза зоною доступу, або ти просто принципово не брала трубку. Він дуже сильно хвилювався, малював собі страшні картини, а потім, уже під самий ранок, десь о п’ятій годині, у паніці зателефонував мені на міський номер, сподіваючись, що ти з дитиною у мене.
Ну а я, хоч і не мала жодного уявлення, де ти насправді вештаєшся, спокійно сказала йому, що ти ще з вечора приїхала до мене в гості й залишилася переночувати, тому що в мене раптово дуже сильно піднявся тиск, серце схопило і моє самопочуття було не надто хороше, а мені терміново потрібна була твоя допомога та догляд. Я гадки не маю, що там між вами двома останнім часом коїться, що у вас трапилося і де саме ти провела цю ніч, але дивись мені, ні за яких обставин не видай мене перед ним! Поводься максимально природно, спокійно, наче так усе й було. Ти мене почула?
Я стояла посеред коридору з відкритим від невимовного подиву ротом, тримаючи трубку біля вуха і не вірячи власним вухам. Треба ж таке! Яка в мене, виявляється, дивовижна й непередбачувана свекруха!
За всі довгі сім років нашого офіційного шлюбу в нас із нею ніколи не було особливо близьких, теплих, щирих чи довірчих стосунків. Ба більше, якщо згадати наш самий початок, то спочатку вона взагалі була категорично, затято проти нашого весілля. Вона вважала, що я абсолютно не підходжу її улюбленому синові, що я занадто легковажна для нього і не зможу стати хорошою дружиною та господинею.
Потім, після нашого скромного одруження, ми через фінансові труднощі були змушені кілька років поспіль жити разом із нею в її трикімнатній квартирі, і це був неймовірно непростий, важкий час постійних дрібних побутових суперечок, взаємних докорів, образ та щоденних притирань характерів.
Ми ділили одну кухню, сварилися через неправильно поставлений посуд чи не так випрану білизну. Те спільне життя під одним дахом зовсім не зробило нас ближчими чи ріднішими, ми радше навчилися просто терпіти одна одну заради спокою Андрія.
Лише після того, як ми з чоловіком нарешті взяли іпотеку, придбали власне окреме житло і з полегшенням переїхали, наші стосунки з Оленою Петрівною трохи покращилися, стали більш рівними, стриманими, ввічливими та дистанційними. Ми зідзвонювалися раз на тиждень і бачилися на великі свята.
Але навіть попри таке потепління, я ніколи в житті, навіть у найсміливіших, найфантастичніших своїх припущеннях, не могла б подумати чи уявити, що ця сувора, принципова жінка стане так відверто, без вагань вигороджувати та рятувати мене перед своїм власним, єдиним і улюбленим сином, покриваючи мій такий серйозний, непростий життєвий проступок.
Проте, як дуже часто показує наше непередбачуване життя, у ньому іноді трапляються найдивовижніші, найдивніші та найприємніші людські сюрпризи там, де ти їх зовсім не чекаєш.
Я глибоко вдихнула, повернула обличчю спокійний вираз, сховала телефон у кишеню і зайшла на кухню до Андрія, впевнено сказавши:
— Андрію, вибач, що так вийшло з телефоном, він у мене просто повністю розрядився ще ввечері, а зарядний пристрій я забула вдома. Твоїй мамі дійсно вночі стало дуже зле з серцем, я викликала лікарів, сиділа біля неї до самого ранку, міряла тиск, давала ліки, тому й сама не спала всю ніч, дуже втомилася. Зараз твоя мати вже почувається набагато краще, заснула, тому я й змогла нарешті повернутися додому, щоб трохи відпочити.
Андрій подивився на мене з помітним полегшенням, підвівся з-за столу, підійшов і ніжно обійняв мене за плечі, чого не робив уже дуже давно.
— Ой, Надю, дякую тобі велике, що ти була поруч із нею в таку хвилину, — тихо й щиро сказав він, цілуючи мене в маківку. — Ти в мене справжнє золото. Я так злякався, коли не міг додзвонитися. Ти йди, лягай, відпочинь як слід, а я сам приберу на кухні й приготую якийсь обід. Ти заслужила на відпочинок.
Того ж дня, ближче до вечора, коли перші емоції вляглися, ми з чоловіком, як і належало за нашою спільною легендою, зібралися і поїхали відвідати Олену Петрівну, щоб особисто привезти їй свіжі фрукти, корисні продукти та деякі необхідні ліки для серця. Андрій весь час розпитував її про здоров’я, турбувався, а вона дуже впевнено й природно грала роль жінки, яка щоправда пережила нічний напад хвороби, при цьому час від часу кидаючи на мене швидкі, проникливі погляди.
Коли через годину спілкування Андрій на кілька хвилин вийшов з кухні в іншу кімнату, щоб відповісти на важливий робочий дзвінок по телефону, ми з Оленою Петрівною нарешті залишилися наодинці за столом.
У кімнаті на мить запанувала тиша, порушувана лише кипінням чайника. Я відчула, як до мого горла знову підкочується клубок сліз, мені було соромно дивитися цій жінці в очі. Я підсіла трохи ближче, подивилася на її мудре, перерізане зморшками обличчя повними сліз і вдячності очима і дуже тихо, ледь чутним шепотом від усього свого серця промовила:
— Олено Петрівно… Я навіть не знаю, якими словами мені зараз дякувати вам за те, що ви зробили для мене сьогодні вранці. Ви дійсно врятували не просто мене від ганьби, ви врятували всю нашу родину, наш шлюб від неминучого розпаду. Я ніколи в житті не забуду цього вашого вчинку. Дякую вам величезне, людське…
Вона не посміхнулася, її обличчя залишалося серйозним і зосередженим. Олена Петрівна повільно, акуратно поставила свою порцелянову чашку з чаєм на блюдце, розправила серветку, а потім дуже уважно, з глибокою, важкою життєвою мудрістю подивилася мені прямо в очі, ніби намагаючись зазирнути в саму душу, і спокійно, вагомо відповіла:
— Послухай мене, Надіє. Різне в нашому земному житті буває, я за свої довгі роки багато чого побачила, пережила і багато в чому розібралася. Та й Андрій мій, якщо подивитися на речі абсолютно тверезо й чесно, далеко не святий чоловік зі своїми цими постійними егоїстичними втечами від родини, дитини та дружини в далекі гори при першій-ліпшій нагоді. Я сама жінка, я теж колись була молодою, і я чудово розумію, що інколи від хронічної самотності, невисловлених образ, сірої домашньої нудьги чи просто відчаю в житті людини може статися абсолютно все що завгодно, ми всі не залізні, всі робимо помилки. Але запам’ятай собі раз і назавжди, запиши це на підкірці: це був перший і абсолютно останній раз у моєму житті, коли я отак відверто пішла проти власної совісті, збрехала своєму рідному синові й виручила тебе в такій ситуації. Просто завжди, кожного дня пам’ятай одну дуже просту, але залізну істину — я тебе як жінку в цій ситуації по-людськи зрозуміла й пошкодувала вашу дитину, але мій син Андрій — це все одно мій син і його підсумкове щастя та спокій для мене завжди будуть на найпершому місці в цьому світі. Роби правильні висновки, бережи те, що маєш, і більше ніколи так не ризикуй своєю родиною. Другого шансу чи порятунку не буде.
У цей момент до кухні повернувся усміхнений Андрій, ховаючи телефон у кишеню, і розмова сама собою припинилася, повернувшись до обговорення погоди та планів на наступний тиждень.
На цьому ця непроста, емоційна й дуже повчальна для мене життєва історія поки що повністю завершилася. Ми невдовзі повернулися до нашої квартири, і життя знову пішло своїм звичним, розміреним побутовим руслом.
Проте всередині мене все кардинально змінилося. Я дуже багато чого переосмислила за ці кілька днів, дивлячись на свого чоловіка, на нашу дитину, на наш дім і навіть на свекруху абсолютно іншими, дорослими й відповідальними очима. Я зрозуміла, яку тонку й крихку межу я ледь не переступила через миттєву слабкість та дурну образу.
Тепер я намагаюся приділяти більше уваги нашій родині, шукати спільні інтереси з Андрієм, і він теж, помітивши мої внутрішні зміни, став набагато теплішим і частіше залишається на вихідні вдома.
я щиро, всією своєю душею сподіваюся, що про цей мій ганебний, помилковий нічний випадок ніколи, нікому, за жодних обставин і ні за яких умов у цьому світі відомо не стане, залишившись нашою великою жіночою таємницею до самого кінця.
Головна картинка ілюстративна.
