“У вас все одно копійка не затримується надовго, а йому авто потрібне нове” – мовила сестра чоловіка, коли я зателефонувала для неї, аби поговорити про ситуацію, що склалась. “Та й взагалі, Аню, мені ще потрібно навчити тебе економити, бо бачу толку у сім’ї немає”.
Коли мені кажуть “свекруха” не хороша, то я лиш посміхаюсь на ті слова, бо в мого чоловіка мама просто золото. Ми з Маргаритою Ігорівною задушевні подруги і я з нею ближча від матері рідної. Прикрощі і неперозуміння у нашій сім’ї через сестру чоловіка – Уляну.
Не знаю в кого вона вдалась, але крутить сім’єю, як циган сонцем. Є люди, яким не йметься і спокійний тихий день, то для них щось надприродне. Їй потрібно стосунки з’ясовувати, керувати, вчити і приклад показувати.
Ще коли я прийшла в ту сім’ю знайомитись зі сватами, то дивувалась тому, як себе поводила Уляна. Сиділа губи ниткою і все вставляє репліки їдючі:
— Завидного кавалера знайшла, з квартирою. А сама що маєш? – Ми говоримо спокійно далі, а вона знову вставляє, – А освіта у тебе яка? Чи ти на все готове йдеш?
Тоді чоловік все на сміх перевів, як і його батьки і я пішла звідти у змішаних почуттях. Що то було? Чи то був жарт, а чи вона от така і є?
Але, для себе вирішила, що Уляна не свекруха, тож звертати увагу на неї не буду. Та й чоловік про сестру лиш хороше говорив. Тож легше мені було вирішити, що то вона таке почуття гумору має дивне.
Та вже коли я заміж вийшла, то добре побачила, що такий у тієї жінки характер. Тричі вона вже була у свої 30 заміжня і тричі розлучена. Встигає не тільки сама “весело” жити, а й людям життя псувати.
А чоловік мій сліпо сестру любить і нічого надприродного у її поведінці не бачить. Він телефонує до неї, розповідає, як минув його день. Радиться у дрібних питаннях і що найприкріше – прислухається до її порад.
Я навчилась уже біля них так маневрувати, так обходити гострі кути, так інтригувати, що сама себе не впізнаю. Чоловіку ніколи всієї правди не кажу, бо ж знаю, що все буде влито у вуха Уляні і вона видасть чергову порцію повчань.
Та вже остання ситуація мене винесла з колії геть. Приносить чоловік зарплатню, але не всю, десь половину, може трішки більше. Дивлюсь я на ті дванадцять тисяч і не розумію, де ж решта.
— Я Уляні гроші дав на збереження. Вона права ми не зберемо на краще авто, якщо ти будеш так гроші тринькати. За пів року економії і авто краще візьму.
А я не знаю, чи то сміятись, чи вже й плакати. У нас трійко малих діток, кожне в садочку за який платити треба. На весну кожному потрібне взуття і не одна пара, бо ще ж капчики в садочок. Доносити за старшим не варіант, бо старша дівчинка, а за нею хлопчик і знову дівчинка.
У нас ще комунальні платежі, дві тисячі щомісячного внеску по кредиту, з цих грошей я ще повинна придбати продукти і виділити чоловіку по сто гривень на щоденні дрібні витрати. Тут ще я забула про авто, яке також “їсть” непогано.
— Чи ти геть себе не цінуєш, доню? – каже мені мама вкотре. – Залишай його Уляні і їдь додому. Брат тебе візьме на роботу в магазин свій, я з дітками допоможу. Та вже скільки можна таке терпіти?
Я так розгубилась, що й не знаю, як бути. Моя родина вже давно мене просить залишити чоловіка, бо то ж не життя. Мені і справді буде де працювати, жити і дітей ростити.
Що робити? Чоловіка кохаю, але ж всьому є міра і межа.
Чи я зарано здаюсь і треба спробувати зберегти сім’ю? Не потрібно залишати дітей без татка?
Як же бути?