Я й досі пам’ятаю, що її звали тітка Неля. Вона зазвичай гримала на всіх через немиту підлогу і змушувала дівчат ховати особисті речі в тумбочки, чомусь довго стояла біля того ліжечка. Потім вона рішуче взяла згорток і пішла через увесь коридор прямо до мого ліжка.

– Подивися на нього хоч раз, – сказала вона, зупинившись біля дверей.

Я розвернулася до стіни і вдала, що дивлюся на старе дерево за вікном. Мені було двадцять, і все, про що я могла думати, – це як швидше повернутися в своє місто.

– Життя все одно все розставить на місця. Потім плакатимеш, та пізно буде. Хіба можна так просто піти? Ну немає у вас розпису в РАЦСі, і що з того? Зараз половина так живе. Куди ти його лишаєш? – Неля говорила тихо, але в її голосі було стільки злості, що мені стало ніяково.

Проте я змусила себе мовчати. Я приїхала сюди з іншої області, спеціально, щоб ніхто зі знайомих не побачив мене в такому стані. Завтра зранку я зберу сумку і просто вийду через прохідну. Моя фігура зовсім не змінилася, джинси сиділи так само, як і до всього цього безглуздя. Мені просто хотілося, щоб цей день закінчився, настав вечір, потім ніч, а там і поїзд додому.

Коли я шість місяців до цього прийшла до Олега і сказала, що у нас буде дитина, він просто розгубився. До диплома в інституті йому залишався рік. Його батько, який оплачував кожну сесію та винаймав йому квартиру, одразу попередив, що жодних дівчат і серйозних стосунків до закінчення навчання бути не повинно.

Ми познайомилися в кафе біля парку. Там зазвичай обідали студенти з нашого коледжу і з його університету. Того дня у мене скасували останню пару, і я зайшла випити чаю з булочкою. Місць не було взагалі, я стояла біля стійки з гарячим чаєм у руках.

– Дівчино, сідайте сюди, я вже йду, – почувcя голос збоку.

Я хотіла відповісти різко, бо не любила, коли чіпляються на вулиці. Але коли повернулася і побачила хлопця в дорогому пальті з фірмовим шарфом, промовчала. Він відсунув стілець, а сам залишився стояти поруч, тримаючи свій конспект.

– Ви не з нашого потоку, я вас раніше не бачив тут, – запитав він.

– Я вчуся в коледжі через дорогу, – відповіла я, розмішуючи цукор.

– То ми майже сусіди.

Ми почали зустрічатися щодня. Мої подруги в гуртожитку відверто заздрили, казали, що мені пощастило знайти такого хлопця. Я хотіла поїхати до своїх батьків у районний центр, познайомити його з родиною, але Олег постійно вигадував причини, щоб відмовитися. То у нього іспити, то батько приїжджає, то треба допомогти матері з ремонтом. Натомість він часто приходив до кімнати, яку я ділила з подругою.

В один із таких вечорів я сказала йому про поповнення. Олег довго мовчав, крутив у руках ключі від машини, а потім запитав:

– Скільки треба грошей?

– На що? – я не відразу зрозуміла.

– На вирішення цього питання. Сама знаєш, куди треба піти.

– Я боюся йти на таку процедуру. Може, все ж таки розпишемося? Ти ж казав, що любиш мене.

– Я запитую один раз. Ти кажеш суму, я даю гроші, і ми закриваємо цю тему, – він голосно грюкнув дверима шафи й сказав мені, що я хочу зіпсувати йому життя.

Я довго приховувала свій стан під широкими светрами, але коли живіт стало помітно, довелося їхати до батьків. Вдома була довга важка розмова. Батько нервував, мати плакала, але врешті вони вирішили відправити мене до тітки в сусідню область.

Дитину ми домовилися залишити там, де вона народиться. План був простий: я повертаюся, закінчую навчання, і ми вдаємо, ніби нічого не було.

У вересні я знову сиділа на лекціях. Ніхто нічого не помітив. З Олегом я більше не шукала зустрічей, він теж не дзвонив.

Після випуску я знайшла роботу в місті, влаштувалася в будівельну компанію. Там за мною почав упадати Сергій Петрович, один із керівників відділу. Він був старший за мене, уважний, спокійний. За рік ми розписалися, у нас народилася донька Юля. Того хлопчика з минулого я намагалася не згадувати.

Коли Юля підросла, я стала контролювати кожен її крок. Перевіряла її телефон, дивилася, з ким вона йде зі школи.

Коли після випускного вона заявила, що хоче вчитися в сусідньому обласному центрі, я влаштувала скандал. Але Сергій підтримав доньку. Він сам возив її на подачу документів, допоміг винайняти квартиру неподалік від навчального корпусу.

Я постійно телефонувала їй, розпитувала про подруг, про те, чи не з’явився у неї хтось. Юля завжди сміялася у слухавку:

– Мамо, у мене стільки завдань, що я ледве встигаю спати. Які хлопці? Мені треба сесію без трійок здати.

Коли вона не приїжджала додому на вихідні, я не могла спати. Чоловік заспокоював мене, казав, що дівчина просто дорослішає і хоче побути з друзями, але мені було тривожно.

На останньому курсі Юля зателефонувала і сказала, що зустріла хлопця. Його звали Дмитро, він працював у відділі кредитування в місцевому банку. Вона хотіла привезти його до нас на вихідні, щоб познайомити.

У суботу зранку ми з чоловіком готували обід. Я запекла м’ясо, зробила салати, Сергій поставив на стіл чайний сервіз.

Близько другої години дня у коридорі повернувся ключ.

– Мамо, тату, ми прийшли! – гукнула Юля з порога. – Знайомтеся, це Дмитро.

Я вийшла з кухні, тримаючи в руках рушник, і застигла. На порозі стояв Олег. Ті ж самі очі, той самий розліт брів, навіть стиль одягу, як у його батька колись. У мене перехопило подих, руки затремтіли, я ледве втрималася за одвірок, щоб не впасти. Перед очима миттєво спливло обличчя тітки з пологового з її словами про те, що життя все поверне назад.

– Мамо, що з тобою? Ти така бліда, – Юля підійшла ближче і взяла мене за руку.

– Все гаразд, просто на кухні дуже гаряче від духовки, – ледве вимовила я, намагаючись не дивитися на хлопця.

Ми сіли за стіл. Чоловік почав розпитувати Дмитра про роботу, про плани на майбутнє. Юля весь час посміхалася і тримала його за руку.

– Я хочу вам дещо розказати, щоб потім не було несподіванок, – раптом сказав Дмитро, відклавши виделку. – Мене виховали прийомні батьки. Мене залишили в міському пологовому будинку відразу після народження. Моя рідна мати просто пішла. Але мені пощастило, мене забрала дуже хороша сім’я, вони дали мені все. Зараз вони підтримують нас із Юлею і дуже раді, що ми разом.

Юля повернулася до нього і поцілувала в щоку:

– Він у мене всього в житті добивається сам, тату. Ми вже вибрали день для реєстрації.

Я відчула, як у мене починає тиснути в грудях. Мені не вистачало повітря. Як сказати доньці, що цей хлопець – її рідний брат? Вона ніколи мене не зрозуміє. Сергій дізнається про брехню, яку я приховувала стільки років. Все моє теперішнє життя руйнувалося просто зараз, за цим обіднім столом.

Я спробувала підвестися, але в очах потемніло, серце заколотилося так швидко, що я зсунулася зі стільця.

Чоловік підхопив мене, Юля закричала і кинулася до телефону викликати невідкладну допомогу.

Коли мене несли на ношах до машини, Юля йшла поруч, тримаючи мене за пальці. Я намагалася сказати їй, збирала всі сили, які залишалися.

– Не треба… Юлю, не виходь за нього… – хрипіла я.

– Мамо, мовчи, тобі не можна розмовляти, зараз приїдемо в лікарню, все буде добре, – плакала донька.

– Він твій брат… брат… – я намагалася вимовити це якомога чіткіше, але губи не слухалися.

Співробітник служби допомоги, який сидів поруч із тонометром, поправив на мені ковдру:

– Дівчино, не чіпайте її, у неї порушення мовлення, вона не розуміє, що каже. Зараз піднімемося у відділення, там розберуться.

Сергій, Юля і Дмитро залишилися чекати в приймальному покої на першому поверсі. Минула майже година, поки до них вийшов черговий фахівець у білому халаті.

Далі була важка розмова з донькою і чоловіком. Юля мені не пробачила і зі мною не розмовляє. Стосунки з чоловіком теж зіпсувалися.

– Я не думав, що ти можеш так вчинити, – казав він мені.

Я сама, від моєї родини нема і сліду. Як тепер бути.