Учора відправила невістку разом із онуком назад у місто. Все край. Не витримала я такого. Син сьогодні дзвонив з самго ранку невдоволений. говорить, що ніколи не міг від мене такого очікувати. Але, скажіть, як я мала вчинити інакше? Ніякого терпіння і розуміння не вистачить на таке.
Я живу одна в селі. Тримаю невеличке господарство, є город біля хати, квітник. Все, як у всіх, взагалі-то. Мені шістдесят вісім, але сили ще є. Не вісімнадцять, звісно, лягаю тричі на день, аби відпочити, але не жаліюсь. Аби не гірше.
У мене є син. Одружений і живе у місті на іншому кінці країни. Приїздить часто, та й допомагає фінансово. Хороший він у мене і як син і як чоловік своїй дружині.
З Наталкою вони десять років тому побрались. Діточок у них все не було, але вони не переймались надто, все говорили, що квартиру виплатять, тоді і стануть батьками. Я думала, що то у них там щось не виходило, але ж ні. І справді, як тільки квартиру виплатили, так навесні, минулого року і стали батьками.
Маю я онучка – Єгора. Привозили вони мені його показати, коли малому три місяці було. Побули тиждень і додому. А це син телефонує і запитує, чи можна, щоб Наталя з малим у мене з місяць пожили, бо він ремонт у квартирі розпочав робити і з дитиною ніяк. Ну я й погодилась. На свою голівоньку.
Привіз він Наталю, вивантажив п’ять сумок речей і поїхав наступного дня. А ми втрьох лишились на господі. Думала я що веселіше нам усім буде. Всім сусідкам похвалилась, що няньчитиму малого. Хто ж знав, що так усе обернеться.
Перші дні все ніби й нормально було, а потім почалось:
— Не беріть малого на руки. – влітає вона у кімнату, коли я намагаюсь втішити онука який плаче, – Ви в цій одежі щойно у сарай до курей ходили. Переодягніться у хатнє.
Дивлюсь на неї здивовано. З якого дива переодягатись? Ну накинула куртку стару поверх халату хатнього, насипала курям зерна, яйця зібрала і в хату. Та всі так роблять. Нащо переодягатись?
— Кота у дім не пускайте. – каже мені голосом вихователя в садку, – Біля дитині шерсті бути не повинно.
Та як же я не пущу? Він і не знає що то таке вулиця, тільки по нужді туди бігає, а так зі мною увесь час. Я їсти готую, а він мені плечі гріє. Спати він любить тільки у мене на плечах.
Ну добре, просто двері у кімнату де Наталя з малим була зачинила і все.
— Курей, – каже, – з огорожі не випускайте. Півень щойно малого розбудив. Під вікнами кукурікав разів з десять, ніби навмисне.
— Тапки інші одягніть, ці надто голосно цокають. І будьте-ласкаві ноги підіймайте коли ходите. Дитина спить а ви човгаєте по підлозі, ще розбудите.
І так у кожній дрібниці і постійно. Ми вже й не розмовляли. Лиш вона мене повчає і говорить що я робити не повинна. То оладки не жарити зранку, бо шкварчать голосно, то відбивні не робити, бо ж стукаю.
Але остання крапля була вночі. Я жінка у віці, всю ніч спати не можу. Прокинусь о третій і все. Що хочеш роби. То я собі світло вмикаю і читаю. Через годинку і сон зморить. От і цієї ночі так було. Встала, ввімкнула світло, книжку узяла. Але якось так вийшло, що книга з рук вислизнула і впала.
Тут же з малим на руках із кімнати вилітає Наталя. Ох, що тут почалось.
— Ви це навмисне? Ні вдень ні вночі нам спокою не даєте. Як тут відпочити? У мене дитина мала. Майте повагу хоч краплю.
Ну я й не витримала такого. Викликала їй таксі на вокзал і попросила їхати додому і там командувати, як їй захочеться. Речі сама їй склала в торби і навіть у таксі посадила.
Сьогодні син подзвонив невдоволений такий. Говорить що не очікував такого від мене.
А я про свій вчинок не жалкую ні крапельки. Ти на гостині? Будь добра поводься як людина. Хіба я не права?
Головна картинка – pexels.
