Учора я дізналась, що наша мама знову зібралась їхати за кордон на заробітки. Зізнаюсь, як є – видихнула спокійніше, бо ж ці два роки, що вона повернулась я спокою не мала.
Моя мама, як і практично усі жінки із нашого села, свого часу поїхала на заробітки. Спочатку то була Польща, потім вона вже подалась у Чехію, а вже коли ми із сестрою школу скінчили, в Італію, потім у Португалію.
Завдяки маминій праці ми ніколи не жили у нужді. Тато мав і гарний одяг, і інструменти сучасні, у нас була дорога машина. Батьки за роки зробили із нашого будинку просто цукерочку, хоч на виставку.
Ми із сестрою пішли навчатись і мама нам орендувала окрему двокімнатну квартиру. Коли ж сестра надумала виходити заміж, то мама організувала їй весілля мрії, ще й авто молодим подарувала.
Я ж заміж не поспішала, та й кавалерів не було. Всю себе я віддала навчанню і ще до закінчення мала пропозицію роботи у одній із дуже престижних організацій.
Поки моя сестра займалась сім’єю, а вона у неї з кожним роком більша і більша, нині я вже маю чотирьох племінників, я просувалась кар’єрними сходами. Під вінець пішла уже коли було мені за 30.
Заголом, мама на заробітках була більше 35 років і повернулась лиш тоді, як не стало нашого батька. Ми провели тата в останню путь і почули від мами, що вона більше не має наміру втрачати ні хвилини і віднині буде з нами.
Першою надмірної опіки і уваги з боку матері не витримала моя сестра. Оля в тата – швидка на слово. Коли мама вчергове почала її повчати під час гостини і виховувати її дітей, та просто вказала їй на двері і пояснила, що у своїй сім’ї сама ради дасть: “Хочеш допомогти – допомагай, а як правильно я й сама знаю”.
Відтоді спілкуються вони дуже мало і холодно, зате я отримала усю мамину увагу. Мама з дому поїхала 35 років тому і в хаті жив і хазяйнував тато. Мама уявлення не має, що і як у нас функціонує і зрештою, де в тата що лежало.
У мене важлива нарада, а мама разів із двадцять телефонує. Коли я нарешті звільняюсь і беру трубку то чую, що у неї ситуація крайня і в домі купа води, а що робити вона не знає.
Коли я прошу її звернутись до сусіда, мама хлипає, що має двох дочок і мій чоловік міг би приїхати і зарадити, а я могла б допомогти прибрати наслідки. Дві години дороги, наші роботи вона не вважає чимось важливим і тим, що могло би виправдати нашу відсутність. Ми повинні і все тут.
Ситуації різні у мами були, інколи ми поночі виїздили, бо ж мама кликала нас на допомогу, хлипала в трубку і годі було зрозуміти, що ж сталось. Але що б не було, я знала напевне що зрештою мама буде незадоволена тим, як ми їй допомогли, буде хлипати і говорити, що всі її покинули.
Аж мама повідомила, що повертається в Італію. Сказала, що тут її ніхто не чекає, вона нікому не потрібна і напевне, доля в неї така – до скону бути на чужині.
Я скажу, як є – видихнула із полегшенням, бо ці два роки, коли мама була вдома стали для нас із чоловіком справжнім випробуванням. Не важливо, була мама в селі, чи жила біля нас, ми чули лиш нарікання і те, наскільки її розчарували, бо ж вона чекала від нас уваги, участі, а ми не вгадали, не передбачили, чи зробили, як нам легше.
Невже я повинна була звільнитись і бути поруч неї? Залишити сім’ю, роботу, свої плани і зрештою – життя. Сестра теж не розуміє, чого мусила терпіти повчання і критику? Вона жила спокійно, якось усе встигала і все в неї виходило і без постійних настанов і моралізування. То, що, мусила терпіти тільки тому, що то мама приїхала?
Мама їде з глибоким жалем на мене і на сестру, говорить, що ніколи і уявити не могла, що її доньки виростуть такими. От тільки я не розумію – якими “такими”?
От скажіть мені, як ми повинні були себе поводити? В чому ми не праві?
Головна картинка ілюстративна.