Учора я з донькою востаннє спали у своїх ліжках, пили каву на своїй кухні. Ні наш дім не розлетівся на друзки, він цілий. Просто ми нині на вулиці з речами. Дивно, але донька каже, що то через мене, а вважаю, що жила як могла і іншого виходу не мала.

Мене чоловік залишив десять років тому. Донька вже у шостий клас ходила. Я на той момент роботи не мала, адже наглядала за дитиною,. була домогосподаркою. Жили спершу на заощадження, а коли вони скінчились, я пішла шукати роботу.

Чоловік колишній аліменти платив, але смішні. Що тих десять чи п’ятнадцять тисяч, коли ми вдвох з донькою лишились. Та черевики дорожче коштували.

Роботу я так і не знайшла пристойну. Те що пропонували мені не підходила, або зарплатня смішна, або вимагали щоби я вміла все на світі. У мене вища освіта, я папери розносити по офісу не збиралась.

А потреби, звісно ж були і досить таки вагомі. Доньку потрібно було одягати, взувати. Школа дорого коштувала, та й так їй кишенькові потрібні були. От тоді я вперше звернулась до подруги, аби та виручила мене.

Проте, отримане швидко розійшлось, а нових надходжень не було. Я звернулась до іншої знайомої. Ну а що мені робити було? Чоловік покинув, роботи немає?

Так нагромадилась досить значна сума і я таки погодилась на одну пропозицію щодо роботи, адже вже виходу не було. Проте, навіть за рік роботи я не могла б усе повернути друзям. По трошки звісно ж, але ніхто чекати не хотів.

Саме тоді я вирішила придбати собі машину, адже було незручно та і дорого, возити доньку в школу на таксі щоранку. Машину взяла хорошу і дорогу, адже не на один же день брала. Та й безпека на першому місці завжди.

Але так склалось якось. Я й тиждень не поїздила, як на світлофорі наздогнала якусь машину. Просто я переплутала педалі. Ну з ким не буває. Мусила ремонтувати і свою і чужу.

Усе це як сніг, нагромаджувалось, нагромаджувалось і нагромаджувалось. Донька школу скінчила її треба було якось учити, я авто продала, аби їй навчання оплатити а вона і семестр не провчилась, як вилетіла а я вже ж рік оплатила.

Просила її теж на роботу піти, але вона вже мала нареченого і пішла жити до нього. Сказала, що мої негаразди, то лише мої і її вони не цікавлять. А я сама не могла з усім тим розібратись. Я вже заплуталась. що кому і коли віддавати повинна. Без підтримки і допомоги я одного дня просто руки опустила і вирішила, що хай буде, як буде. Не знала я чим все обернеться.

Ну а тепер ми не маємо дому і чомусь винною я залишилась. Але ж у чому вина моя? Я робила все, аби моя донька ні в чому потреби не мала. Хіба я винна що сама залишилась? Чоловік мене буквально ні з чим залишив. Хіба ми могли вижити на його копійки?

Донька так і проживає зі своїм нареченим в його квартирі, але мене до себе вона кликати бажання не має. Поки я у хостелі, але куди йти далі?

Чому моя дитина так зі мною? В чому ж моя вина?

20,01,2023

Головна картинка ілюстративна.