Надворі стояв лютий грудень. Морозний ранок закутав місто в сиву ковдру. У маленькій квартирі, де мешкала Мирослава з чоловіком Володимиром та новонародженою донькою Златою, панувала гнітюча тиша.
— Усе, Мирославо. Ти чудово знаєш, що на цьому твоє перебування тут добігло кінця, — Людмила Василівна, мати Володимира, стояла у дверях, міцно запахнута у свій пухнастий халат. Її обличчя було наче висічене з льоду, а в очах не було жодної іскри співчуття.
Мирослава, молода жінка з дитям на руках, стояла лише у своєму тоненькому домашньому одязі. Вона міцно притискала до себе Злату, намагаючись захистити її від холоду.
— Людмило Василівно, як ви можете? На вулиці сильний мороз! — Голос Мирослави тремтів, але не від холоду, а від самої немислимої ситуації. — Це ж ваша онука!
— Не виставляй себе страждальницею. Ти не варта цієї родини, — відповіла свекруха, не відступаючи. — Ти завжди була недостойною. Сирота, яка прийшла з нічим, аби захопити мого сина. От і підеш у тому в чому прийшла. Ні крихти свого не віддам.
Мирослава благально подивилася на Володимира, який ховався за спиною матері. Його очі були порожніми, а обличчя бліде.
— Володимире, скажи щось! Ти ж пам’ятаєш наші обіцянки! — зашепотіла Мирослава. — Як же наша домовленість? Гроші, які ми отримали за моє житло?
Володимир промовив, опустивши погляд:
— Мирославо, так буде краще. Для всіх. Гроші пішли на важливі родинні потреби.
— На які потреби?! — Мирослава не могла стримати гіркоти. — Ви вмовили мене продати моє єдине майно! Ви обіцяли, що додасте своїх значних заощаджень і купите нам простору оселю! Я вам довірилася! А тепер ви кажете, що гроші зникли, а мені треба йти?
Людмила Василівна зневажливо махнула рукою.
— Досить уже оцих сцен Ідти собі. Ти не маєш права тут щось вимагати. Ти недостойна.
— Я продала свою єдину власність! — Її голос став гучнішим.
— Забирай свою ляльку і йди, — свій тон свекруха не змінювала. — Усі твої речі будуть викинуті. Ти не отримаєш нічого. А тепер — геть!
Людмила Василівна зробила крок уперед і різко зачинила дверіу. Молода жінка ледь втрималася на ногах, аби не впустити Злату. Двері за нею зачинилися з гуркотом.
Мирослава стояла на засніженому тротуарі. Холодний вітер одразу ж пронизав її тонкий домашній халат, обпікаючи. Її тіло тремтіло, а Злата, відчувши різкий перепад температури, заплакала. У Мирослави не було ні грошей, ні документів, ні навіть теплого одягу. Вона була викинута, як непотрібна річ.
Повз неї йшли люди. Студенти поспішали на пари, працівники — на роботу, літні люди — у своїх справах. Вони були закутані в пуховики та теплі шарфи.
Вони дивилися на жінку, що стояла в тонкій одежі з дитиною, але їхні погляди були порожніми, байдужими, немов вона була просто примарною декорацією. Ніхто не зупинився. Ніхто не запропонував допомоги. Усі вони були зайняті своїм, теплим і звичним життям.
Мирослава, розуміючи, що стояти на місці не можна, повільно пішла вздовж вулиці. Вона міцніше притиснула Злату до себе, шепочучи їй якісь незрозумілі, але ласкаві слова, аби заспокоїти. Сльози замерзали на її щоках, перетворюючись на крижану кірку.
Коли вона дійшла до парку, де стояли великі сміттєві контейнери, сили почали залишати її. І саме там, де зазвичай закінчується надія, вона знайшла своє спасіння.
Біля контейнерів, акуратно нахилившись, стояла старенька жінка. Її звали Оксана Семенівна, але всі у дворі називали її баба Оля. Їй було вже близько сімдесяти.
Вона не була бідною, але й не заможною. Вона була старанно одягнена у поношений, але чистий одяг. Вона повільно і методично вибирала порожні пляшки та картон.
Баба Оля не робила цього для себе. Вона здавала вторсировину, а на отримані кошти купувала корм для безпритульних котів і собак, яких підгодовувала біля свого під’їзду. Це був її спосіб не почуватися самотньою у великому, байдужому місті.
Баба Оля підняла голову. Її погляд, проникливий і добрий, одразу ж помітив Мирославу. Вона побачила її стан: тонка тканина, мороз, дитина. У її очах промайнув справжній жаль, якого не було в очах жодного з перехожих.
Вона швидко відставила мішок і попрямувала до Мирослави.
— Дівчинко, що ти тут робиш? — Її голос був тихий, але сповнений непідробного тепла. — Боже ж мій, та ти ж замерзнеш! І дитина!
Мирослава не змогла відповісти. Просто мотнула головою, зуби цокотіли, руки дрібно тремтіли.
— Ходімо зі мною. Негайно, — сказала баба Оля, і в її голосі не було ані краплі страху чи осуду, лише рішучість.
Баба Оля повела Мирославу до своєї маленької квартири, розташованого неподалік. Вона відчинила двері, і Мирослава відчула хвилю тепла, що обіймало.
— Роздягайся, швидше! І ти, моя маленька, — сказала вона, забравши Злату. — Якось обігріємося.
Баба Оля жила у своїй однокімнатній квартирі. Вона була вдовою, дітей у неї не було, і довгі роки вона жила сама.
Вона дала Мирославі свій найтепліший домашній одяг, загорнула Злату в свою велику вовняну хустку і напоїла Мирославу гарячим напоєм.
— Дитино, ти не хвилюйся. Ти тут у безпеці, — сказала вона, дивлячись на Мирославу. — Мене звати Оксана Семенівна, але можеш звати мене бабою Олею.
Мирослава, нарешті зігрівшись, розповіла свою історію, затамувавши подих. Про дитинство без батьків, про мрію про сім’ю, про підступність Володимира та Людмили Василівни, про обіцянки, про продане житло і про те, як її вигнали, забравши все.
Баба Оля слухала, лише хитаючи головою.
— Яке ж зло! Яка ницість! Обіцяли створити сім’ю, а натомість просто обвели навколо пальця тебе, дитино. Але запам’ятай, Мирославо, ти сильна. І ти тепер не одна.
— Я не знаю, як вам дякувати. І що робити далі, — прошепотіла Мирослава.
— Нічого не роби. Просто будь. Ти поживеш у мене, скільки потрібно. У мене є диван, а я на ліжку. Нам усім вистачить місця.
З того дня Мирослава і Злата стали жити у баби Олі. Це було диво, послане небом.
Поступово Мирослава почала оговтуватися. Вона взяла на себе всі домашні обов’язки. Квартира баби Олі, яка до того була акуратною, але трохи похмурою, почала розквітати.
Мирослава робила все, аби віддячити старенькій. Повимивала кожну шпаринку у домі. Баба Оля тільки охкала, коли та і на шафах і за ними постирала пил. Старенька була дуже акуратною жінкою, але роки брали своє, дечого вона просто не могла зробити.
Баба Оля, спостерігаючи за цим, відчувала себе щасливою. Вона була сповнена такою радістю, що зовсім забула про свій збір пляшок і картону.
— Навіщо воно мені тепер? — сміялася вона. — Раніше я ходила, щоб не бути самотньою. А тепер у мене є ти і моя качечка.
“Качечка” — так вона лагідно називала Злату. Баба Оля, яка все життя мріяла про онуків, тепер мала її.
Вона взяла до рук спиці та клубки м’якої вовни, які зберігала в шафі. Баба Оля почала в’язати милі дитячі речі для Злати. Маленькі шкарпетки, теплі шапочки, яскраві светрики, як кольорові плями на сірому полотні. Її квартира наповнилася кольорами, вовняними нитками та тихим, умиротвореним потріскуванням спиць.
— Бачиш, яка ти у мене, моя хороша? — казала вона Мирославі. — Ти принесла в мій дім не просто світло, ти принесла мені сенс. Я хочу, щоб моя качечка була у теплі й красі.
Злата теж полюбила бабу Олю. Вона простягала до неї ручки і радісно агукала, коли бачила її біля себе.
Мирослава ж, з її допомогою, відновила свої документи і почала шукати роботу. Завдяки її наполегливості та вмінню працювати, вона швидко знайшла місце в невеличкій приватній пекарні, що була неподалік. Робота була нелегка, але вона нарешті могла забезпечити і себе, і дитину.
Через кілька місяців Мирослава стала повноправною годувальницею. Вона приносила додому свіжий хліб і солодощі, і, що найголовніше, гідний заробіток.
— Бабусю, ти мусиш припинити заощаджувати! — казала Мирослава, купуючи їй найкращі ліки. — Ти маєш бути здоровою, щоб гратися з нашою качечкою!
— Дякую тобі, Мирославо. Ти справді стала мені донькою. Мені більше нічого не треба. Мені достатньо того, що ти тут, зі мною, — відповідала баба Оля, а її очі світилися від щастя.
Вони часто виходили втрьох на прогулянку. Мирослава штовхала візочок, а поруч ішла усміхнена баба Оля. Вони говорили про все на світі, про плани на майбутнє, про дитячі витівки Злати. Ніхто, жодна людина, ніколи не могла б сказати, що ці люди не рідні. Вони були справжньою, міцною родиною.
Мирослава більше не згадувала Володимира чи Людмилу Василівну. Її серце зцілилося. Вона знайшла своє справжнє щастя там, де не чекала — у маленькій, затишній квартирі, поруч із доброю душею.
А десь ізверху за ними спостерігав добрий янгол оповитий м’яким, сріблястим світлом. Він бачив їхню радість, їхню любов, їхню тиху благодать.
Він тихо усміхався. Він знав, що ці троє будуть щасливі. Їхня доля, яка була настільки покручена і несправедлива, тепер вирівнялася, аби дати їм нагороду за випробування.
«Тільки той, хто пройшов труднощі, хто пережив холод і зраду, по-справжньому вміє бачити й берегти своє щастя», — подумав янгол, і його усмішка стала ще ширшою. Він знав, що відтепер і завжди він буде їх оберігати. Вони заслужили
Мирослава подивилася на бабу Олю.
— Бабусю, дякую тобі.
Баба Оля взяла її за руку, а потім погладила Злату по голівці.
— Я тепер найщасливіша людина на світі, Мирославо. Це я вам вдячна, дівчаточка мої.
— А знаєте, я так мріяла про маму, про справжню сім’ю. Тепер у мене це є. Дякую, вам, мамочко моя.
Головна картинка ілюстративна.
