Усе життя мені здавалось, що я приречена бути щасливою та коханою. Гарна на вроду, творчої натури, єдина донька багатих батьків, добра мама й любляча дружина. Що ще потрібно для злагоди й спокою в родині, крім поваги і вірності чоловіка?! «Від добра добра не шукають», кажуть у народі. Але мій Володя, очевидно, був винятком із правил, та я про це ще не знала.
Мій батько став успішним підприємцем завдяки своєму тестю, моєму дідусеві і сповна виправдав його довіру та жодного разу не забував про вдячність. Я була далека від бізнесу, нічим татові не допомагала, навчалася на художньому факультеті, працювала в Центрі дитячої творчості більше для душі, а не задля символічної зарплати, могла собі дозволити це при багатому татові.
Історія повторилася: мій чоловік Володимир успадкував нашу родинну справу від мого тата, Іллі Петровича, який, здавалося, зумів розгледіти в своєму підлеглому й моєму поклонникові здібного працівника та майбутнього доброго зятя. Але так йому просто здавалось майже до останньої хвилини його життя, поки з очей не спали рожеві окуляри. Як виявилося згодом, не все те золото, що блищить, не кожна душа чесна й щира, що носить маску добропорядності.
Коли ми одружились, Володя мріяв про сина, щоб мати спадкоємця, але я подарувала йому доньку Оксану, і він був дуже щасливий. Дочка вдалася в тата, навчається на економічному, мріяла працювати на батьковій фірмі. Та навряд чи її мрія здійснилася б, якби не передбачливий її дідусь.
Кілька місяців тому ми відсвяткували 20-річний ювілей нашого подружжя – порцелянове весілля, отримали багато цінних подарунків від рідних і друзів. Оксана запросила на свято свого хлопця Остапа. Молоді підготували з наших світлин презентацію. Крім родинних подій на екрані, всі бачили, де ми сім’єю подорожували й відпочивали. Не встигли тільки в південній півкулі побувати.
Ще одним сюрпризом на святкуванні була новина, що генеральним директором корпорації з торгівлі нафтопродуктами стає мій чоловік Володимир, так як тато справи фірми передає йому, бо щось останнім часом скаржиться на свій внутрішній мотор, що працює з перебоями й потребує капітального ремонту.
Тата не стало раптово. Помітно хвилювався, коли передавав усі мільйонні активи зятю, але ніхто й уявити не міг, що це прискорить його відхід у засвіти. А, може, своїм батьківським серцем передчував, що був занадто довірливим до Володимира і ризикував майбутнім дружини й доньки.
Володя дуже змінився останнім часом. Нас із Оксаною відверто ігнорував. Ми спочатку ставилися з розумінням до такої його поведінки, мовляв звалилося на голову чоловіка забагато всього, а підтримки від нас ніякої, але згодом я почала ображатися.
– Володю, за цей тиждень ти не промовив до мене й доньки жодного слова.
– А про що нам говорити? Вже все сказано за цих довгих двадцять років. Нудно з вами стало. То чи не краще нам розійтися, як кораблям у морі? Оксана вже доросла, вийде заміж. Та й ти ще зможеш когось зустріти.
– Жартуєш? Я ж тебе кохаю! Та й бізнес наш, що від мого батька тобі дістався, як ділити будемо?
– А в мене вже жодних почуттів до тебе нема. А в бізнесі ти ж і дня не працювала та нічого не кумекаєш, тож нема чого його ділити. Давай просто розлучимось.
Володимир був серйозним, як ніколи, і цьому було підтвердження – повістка до суду. Його свідок говорив, що Володимир дуже багато працює після того, як не стало тестя, дружина в цьому бізнесі нічого не тямить. Моя мама сказала, що, на відміну від Іллі Петровича, ніколи не вірила в щирість зятя, а перед тим, як в її чоловіка не стало, вони з Володею про щось голосно сперечалися.
Несподіваним і незаявленим свідком на засіданні стала красива жінка мого віку. Вона приголомшила всіх, навіть Володимира своєю появою і словами:
– Я – цивільна дружина Володі і мати нашого з ним сина Олега, якому скоро сповниться сімнадцять років. Чоловікові нелегко наважитися сказати правду про нас, тому я тут, щоб нас обов’язково розлучили, тим більше, що дочка в нього вже доросла.
Вирішальними стали слова нашого сімейного юриста, який мав озвучити в суді лист Іллі Петровича тільки в разі, якщо зять Володимир подасть на розлучення з його донькою.
– Дорогі мої дружино й донечко, а також ти, зятю. Якщо вам зачитають цей лист, значить, трапилося те, чого я побоювався: ви розлучаєтеся. Якщо зрадиш ти, зятю, моє майно перейде дочці. Додаю шлюбний контракт, який ви, закохані й щасливі, двадцять років тому підписали, навіть не читали і вже, мабуть, забули.
Нас розлучили. Володя не отримав нічого. Його цивільна дружина була прикро вражена несподіваним поворотом у справі. Оксана почала вивчати документацію фірми. Надіюся, що доньчина мрія продовжити справу дідуся здійсниться.
