Зараз, у свої тридцять п’ять, я дивлюся на багато речей зовсім інакше, але ті події змінили все моє життя. Тоді ми жили на дев’ятому поверсі у старій панельній дев’ятиповерхівці. Моє життя після тієї аварії звузилося до розмірів однієї кімнати та підвіконня, на яке щоранку сідало світло.
Мені дуже бракувало звичайного руху. Я любила, коли повітря з вулиці заходило в кімнату, рухало фіранки. Раніше, до всього цього, я мала дуже довге волосся. Мій колишній хлопець, Денис, любив фотографувати мене. У нас був цілий альбом таких знімків, де волосся розліталося від вітру, або де я стою у вінку з польових ромашок після сильного дощу.
Денис зник майже відразу, як стало зрозуміло, що лікування буде тривалим і складним. Моє сьогодення тепер складалося з очікування батьків з роботи. У вихідні або ввечері тато обережно брав мене на руки, переносив у ліфт, ми спускалися на перший поверх, де мама вже тримала розкладене крісло. Ми йшли до найближчого скверу і гуляли там до пізнього вечора, розмовляючи про якісь побутові дрібниці, ціни в магазинах чи ремонт на кухні.
Той хлопець, який керував мотоциклом і не впорався з керуванням на повороті, виявився всього на два роки старшим за мене. Його звали Павло. Я дізналася всі деталі вже в лікарняній палаті, коли до мене прийшли працівники поліції разом із моїми батьками. Тато наполягав на суді, мама плакала і тримала мене за руку.
— Я не хочу, щоб його судили, — сказала я тоді тихо, дивившись на білу стелю.
— Олю, але твоє здоров’я, твої ноги зовсім безпорадні, він має відповісти за те, що накоїв, — мама витирала сльози хустинкою.
— Це сталося випадково, його просто занесло на слизькому узбіччі. Йому всього двадцять два роки, і я не хочу псувати йому всю молодість, — повторила я, хоча сама відчувала великий страх перед майбутнім.
За кілька днів Павло сам прийшов до моєї палати. Він довго стояв біля дверей, переминався з ноги на ногу. В руках у нього був великий букет жоржин.
— Я прийшов попросити вибачення, хоча знаю, що цього замало, — сказав він, підходячи ближче до мого ліжка.
— Я вже сказала батькам, що не маю до тебе претензій. Я пробачила, — відповіла я і взяла квіти. — Дякую, це мої улюблені квіти. Вони дуже гарні.
— І ти справді не тримаєш на мене зла? Я собі місця не знаходжу весь цей час, постійно думаю про те, що накоїв на тій дорозі.
— Хіба від моєї злості мої ноги почнуть рухатися краще? Від цього нікому не стане легше, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все стискалося від хвилювання.
Денис, мій колишній хлопець, зателефонував лише через тиждень. Його голос у слухавці звучав дуже напружено, він постійно повторював, що має багато роботи, якісь невідкладні справи в університеті, здачу сесії та практику. До лікарні він так жодного разу і не приїхав. Потім був ще один дзвінок, такий же короткий і холодний.
— Денисе, тобі не треба змушувати себе розмовляти зі мною чи шукати якісь приводи, — сказала я прямо, коли він знову почав виправдовуватися зайнятістю. — Я все чудово розумію, і не буду на тебе ображатися.
Він нічого не відповів на це, просто мовчав кілька секунд у слухавку, а потім сказав, що йому треба йти. Більше він не телефонував і не намагалися дізнатися, як просувається моє лікування.
Минули тижні. Повернення додому було складним. Я ніяк не могла звикнути до того, що мої власні ноги стали абсолютно чужими, важкими і неслухняними. Лікарі під час оглядів казали, що шанси на відновлення є, але для цього потрібна ще одне серйозне втручання, а після — тривалий курс реабілітації. Можливо, доведеться робити кілька втручань, і ніхто не гарантував стовідсоткового результату.
Мої батьки почали активно шукати гроші. Вони відкладали кожну гривню, економили на продуктах, одязі. Моя найкраща подруга Наталя теж не залишилася осторонь. Вона почала збирати кошти серед наших однокурсників, знайомих, розпитувала людей, які могли б допомогти. Наталя принесла мені всі свої заощадження, які збирала на новий ноутбук.
Крім того, вона поговорила зі своїми знайомими з бюро перекладів, і вони почали давати мені невеликі текстові замовлення на роботу вдома. Це дуже мені допомогло. По-перше, з’явилися хоч якісь власні гроші, які я могла віддати батькам. По-друге, моя голова була постійно зайнята роботою, і в мене просто не залишалося часу на жалість до себе.
Англійську мову я тепер вчила самостійно, обклавшись словниками та підручниками прямо на ліжку, адже навчання в інституті перервалося на невизначений термін.
Увечері я почула, як батьки про щось тихо сперечаються на кухні. Вони розмовляли майже пошепки, але коли я підкотилася до дверей і легенько штовхнула їх, вони миттєво замовкли. Мама швидко повернулася до мене, ховаючи очі. Тато сидів за столом і крутив у руках порожню чашку з-під чаю.
— Про що ви тут говорите так таємно? — запитала я, переводячи погляд з одного на іншого.
— Олю, доню, нам треба готуватися до наступної операції, — сказала мама, присідаючи біля мого крісла і беручи мою руку у свої долоні. — Лікар сьогодні дзвонив, сказав, що вони готові призначити точну дату на наступний тиждень.
— Але де ми візьмемо стільки грошей? Це ж дуже дорого, ви самі казали, що нам не вистачає ще більше половини суми, — я відчула, як у мене починають тремтіти пальці.
— Ти про це не хвилюйся, гроші вже є, все гаразд, — заспокоїв мене батько, підвівшись із-за столу. Він підійшов і погладив мене по голові. — Головне, щоб ти налаштувалася на результат.
— Ви взяли кредит чи позичили у когось під відсотки? Розкажіть мне правду, мені ж не спокійно від цього, — наполягала я.
— Ні, ніяких кредитів ми не брали, — м’яко відповіла мама. — У нас були свої деякі збереження, Наталя назбирала певну частину, і ще добрі люди допомогли, внесли велику частку на рахунок клініки. Так що все офіційно і без боргів.
Перед самою поїздкою до лікарні до нас знову прийшов Павло. Цього разу в його руках був великий букет ніжних блідо-рожевих троянд.
Я не стримала усмішки, коли він переступив поріг моєї кімнати.
—Ти обов’язково маєш перемогти цю хворобу і знову стати на ноги. Ти ж сильна, я бачу, — він подивився на мене дуже уважно.
— Дякую за підтримку, Павле. Але як ти дізнався, що я саме зараз знову лягаю в лікарню? Я ж нікому, крім Наталі та батьків, про дату не казала.
Він лише хитро усміхнувся у відповідь, промовчав і перевів розмову на тему погоди та нових фільмів, які зараз крутять у кінотеатрах.
Все пройшло успішно, хоча відновлення вимагало неймовірних зусиль. Коли мене привезли додому, я почувалася дуже втомленою.
Поступово мої ноги ставали слухнянішими. Щодня я робила спеціальні вправи, які мені розписали фахівці. Спочатку було важко навіть просто поворухнути пальцями, але з часом з’явилася сила. Під час чергового планового огляду наш лікар, літній чоловік у великих окулярах, оглянув мої коліна, перевірив рефлекси і з усмішкою пожартував:
— Ну що, красуне, прогрес очевидний. Думаю, дуже скоро ти почнеш ходити на чотирьох ногах. Я маю на увазі милиці, не лякайся так. А от на своєму власному весіллі ти точно будеш танцювати на двох, обіцяю тобі.
Слово «весілля» відгукнулося в мені легким болем. Буквально за кілька днів до цього Наталя приносила мені нові тексти для перекладу і між іншим розповіла під час чаювання, що Денис активно готується до одруження. Знайшов собі якусь дівчину з паралельного курсу, і вони вже подали заяву. Ця новина все ще викликала неприємні почуття всередині, хоча я розуміла, що наше розлучення було неминучим.
— Олю, навіть не думай через це сумувати чи плакати, — гаряче переконувала мене Наталя. — Він абсолютно ненадійний чоловік. Справжні хлопці ніколи не кидають своїх близьких у такі важкі моменти, коли потрібна реальна підтримка і допомога. Денис просто злякався труднощів і втік за першої ж нагоди. Уявляєш, що було б у сімейному житті, якби виникли якісь серйозні побутові проблеми? Він би так само зібрав речі і пішов. Тобі просто пощастило, що його сутність проявилася так рано.
Настав день, коли я вперше змогла самостійно вийти з квартири. Я зайшла в ліфт, міцно тримаючи в руках дві важкі металеві милиці. Батько з мамою йшли поруч, вони дуже хвилювалися, постійно намагалися підстрахувати мене під лікті, підказували, як краще ставити ноги.
Я ходжу сама! Нехай на милицях, нехай повільно, але я рухаюся. Ці незручні залізні підпірки в той момент здавалися мені справжніми крилами, які повернули мені свободу.
Ми вийшли у двір. Батьки допомогли мені дійти до дерев’яної лавки під великою тополею і повернулися додому, щоб дати мені можливість трохи посидіти на самоті та подихати свіжим повітрям.
— Привіт, Олю! — раптом почула я знайомий голос з-за спини.
Я повернула голову і побачила Павла. Він був у джинсах і легкій сорочці, тримав у руках невеликий паперовий згорток.
— О, Павле! Привіт. Що ти тут робиш у такий час? — здивувалася я.
— Та ось, проходив повз у справах, вирішив заглянути у ваш двір. Як твої ноги? Як почуваєшся?
— Як бачиш, поки що ходжу на чотирьох, як і передбачав лікар, — я показала на милиці, що стояли поруч із лавкою. — Але це набагато краще, ніж просто сидіти в чотирьох стінах.
— Я зараз маю трохи вільного часу. Давай, якщо ти не проти, прогуляємося до парку. Зможеш пройти таку відстань?
— Можна спробувати. Тільки я ходжу дуже повільно. І чесно кажучи, трохи побоююся переходити ту велику дорогу перед парком. Там світлофор горить дуже мало часу, я просто боюся не встигнути дійти до протилежного боку, — зізналася я.
Коли ми підійшли до пішохідного переходу і загорілося зелене світло, Павло зупинився і повернувся до мене.
— Дай мені свої милиці і міцно тримайся, я перенесу тебе, так буде набагато швидше і безпечніше, — сказав він спокійним тоном.
— Ні, що ти, не треба, я сама якось спробую швидше, — зніяковіла я, намагаючись зробити крок уперед.
Але він не став сперечатися. Павло обережно забрав у мене підпірки, взяв мене на руки і впевненим кроком поніс через дорогу по білих смугах зебри. Мені було трохи ніяково, але водночас я відчула неймовірну захищеність.
Після того дня Павло став з’являтися у нашому дворі майже щодня. Він приходив після своєї роботи, ми годинами сиділи на лавці або повільно гуляли навколо будинку.
Тим часом мої батьки довго не могли вирішити одне важливе питання. Вони часто радилися на кухні, коли думали, що я сплю. Справа в тому, що Павло разом із своїм батьком внесли ту велику суму грошей, якої нам не вистачало. Павло тоді дуже просив мого тата нічого мені не говорити, бо не хотів, щоб я сприймала його допомогу як спробу відкупитися чи прояв жалості. Батьки поважали його прохання і вирішили поки що тримати це в таємниці, вважаючи, що прийде час і все з’ясується само собою.
Минув ще місяць. Мої успіхи в реабілітації ставали все помітнішими. На черговому візиті до лікарні мені дозволили замінити важкі милиці на одну легку дерев’яну паличку.
— Ну от, бачиш, як усе добре складається, — підбадьорив мене лікар, роблячи записи в моїй картці. — Ще трохи терпіння, щоденних тренувань, і ти зможеш спокійно бігати на побачення без жодних додаткових підпорок.
Кінець літа видався дуже дощовим. Весь перший тиждень серпня йшли сильні зливи, небо було затягнуте важкими сірими хмарами. Нарешті в один із днів хмари розійшлися, і на вулиці яскраво засяяло сонце. До того ж, Павла теж не було видно вже майже тиждень. Він не приходив у двір, не дзвонив, і я почала відчувати неспокій.
До мене в гості забігла Наталя, принесла свіжі новини та нову порцію матеріалів для моїх перекладів. Вона відразу помітила мій пригнічений настрій.
— Олю, та ти просто закохалася в нього по самі вуха! — вигукнула подруга, сплеснувши в долоні від радості, коли я розповіла їй про свої переживання. — Якщо чесно, цей твій Павло в тисячу разів кращий за Дениса. Він постійно поруч, допомагає, піклується про тебе.
— Наталю, не вигадуй нічого такого, — спробувала я заперечити, хоча відчула, як мої щоки починають палати. — Павло просто відчуває провину за той день, йому шкода мене, от він і намагається загладити свою помилку. Швидше за все, у нього є своя дівчина, особисте життя, а він стільки часу витрачав на те, щоб сидіти зі мною на лавці та водити мене по парку.
— Не обманюй хоч саму себе, — похитала головою Наталя. — Я ж бачу, як ти дивишся на телефон і як чекаєш його щовечора. Тут справа зовсім не в жалості, повір моєму досвіду.
В районі полудня сонце почало припікати дуже сильно. Я завжди добре переносила спекотну погоду, тому вирішила залишитися сидіти на нашій лавці під тінню тополі.
— Привіт! — почула я такий знайомий і довгоочікуваний голос.
Я розплющила очі і побачила Павла. Він стояв прямо переді мною, тримаючи в руці величезний, пишний букет різнокольорових осінніх айстр.
— Олю, ти мені дуже подобаєшся. Ще тоді, в лікарняній палаті, коли я прийшов з тим першим букетом, я зрозумів, що ти особлива людина.
Я піднялася з лавки. Однією рукою я міцно спиралася на свою дерев’яну паличку, а іншою обняла Павла за шию, притиснувшись до його плеча.
У цей момент з якогось відчиненого вікна на третьому чи четвертому поверсі нашого будинку донеслася тиха, спокійна і повільна мелодія. Це була стара пісня про кохання.
— Дозвольте запросити вас на танець, — тихо сказав Павло, обережно обіймаючи мене за талію. — Раз-два-три, раз-два-три…
І ми почали повільно кружляти на невеликому асфальтованому майданчику перед під’їздом. Я танцювала, тримаючи в руці свою паличку і намагаючись усім тілом спиратися на Павла. Він міцно і надійно підтримував мене однією рукою, а в іншій все ще тримав той великий букет різнокольорових айстр, який від сильного хвилювання просто забув мені віддати.
