Ярик їв морозиво і з цікавістю розглядав діда, що сидів на лавці. Незважаючи на ласкаве вересневе сонце, той був у теплому кожусі, а поруч прямо на землі лежала шапка. Сам хлопчик сів на свій рюкзак, який батьки купили йому до нового навчального року, і чекав Вітьку з третього “Б”, свого друга, який пішов на секцію з айкідо.
Скоро Ярик зауважив, що деякі з людей, які проходять повз, кидають монетки в шапку діда. Хлопчик згадав, що вони з мамою якось вже бачили подібне, але тоді це був дядечко на колясці, а іншим разом – хлопець, який грає різні пісні на гітарі. А ще – бабуся біля магазину. У цього діда не було ніяких музичних інструментів, навіть баяна – дідусь Ярослава, який жив в селі, часто грав йому на баяні.
Групу хлопчаків з його школи Ярик побачив, коли вони були ще далеко. Першою його думкою було встати, схопити рюкзак і дати драла – вони не один раз вже забирали у нього гроші. Вчилися хлопчаки в сьомому класі, і третьокласник Ярик не міг дати їм відсіч. Але бігти, як заєць, йому не хотілося – боягуз він, чи що. Він зітхнув з полегшенням, коли хлопчаки пройшли повз. Їх увагу теж привернув дід, вони підійшли до нього, оточили і почали допитувати:
– На плящину мабуть збираєш, не соромно, дядьку?
– Чого вбрався так тепло? Не зима ж.
Після цього хлопці вигребли з шапки гроші, а один з них вилив туди залишки напою з банки, засміявся, і побігли геть. Весь цей час дід сидів, мовчки опустивши голову. Ярика це обурило – в нього цуплять гроші, а він сидить! Хлопчик піднявся і підійшов до діда.
– Що ж ви їх не зупинили, ви ж дорослий?!
Дід з подивом підняв очі на хлопчика.
– Та я це, розгубився, – зізнався він. Обличчя в діда було зморшкувате, а очі – сині і добрі. Хлопчик зітхнув, засунув руку в кишеню, дістав 40 гривень, які у нього залишилися і простягнув дідові:
– Ось тримайте. Ви ж на хліб збираєте? Цього вистачить.
– На хліб? – здивувався дідусь. – Чому ти так вирішив?
– Та в минулому році ми зустрічали бабусю таку ж, мама сказала, що їй грошей на хліб не вистачає.
– На хліб мені вистачає, – зізнався дід.
– Значить, все-таки на пляшку? – докорив його хлопчик.
Дід заперечливо похитав головою і сказав:
– Цього мені більше не потрібно, вже вистачить. Через неї і дружину втратив, і роботу. Та що вже там говорити! Ні, внучку, мені на іншу справу гроші потрібні.
– На яку? – затамувавши подих запитав Ярик.
– Мамі на пам’ятник, – майже пошепки промовив дід. – У неї крім мене нікого не було. Все життя вона про мене піклувалась, годувала мене, коли з роботи виганяли. На пенсію ми її жили. І вона, з пенсії своєї, примудрилась відкласти собі на останній день і на пам’ятник цей.
Старий замовк – його обличчя ще більше вкрилося зморшками і, як здалося Ярику, навіть потемніло.
– І у вас ці гроші поцупили? Такі он як ці? – припустив Ярик, вказавши в юнаків.
– Якби, – зітхнув дід. – Я їх прогуляв. Розумієш? Мамині гроші. Тепер дерев’яний хрестик стоїть без пам’ятника, а вона так мріяла про це, щоб все було як у людей.
Ярик не надто розумів, як пов’язані гулянки і пам’ятник, але діда було шкода. Він трохи подумав, потім сказав:
– Приходьте завтра сюди ж, добре? Я що-небудь придумаю.
– Що ж ти можеш придумати? – зітхнув дід і запитав уже вслід хлопчикові. – Звати тебе як?
– Ярик. Тільки обов’язково приходьте!
Увечері Ярослав розповів історію мамі. Його мама була дуже доброю, він пам’ятав, що вона дала гроші і бабусі на хліб, і дядькові в колясці. Звичайно, вона і цьому дідусеві дасть грошей на пам’ятник, але краще їй не говорити, що він гроші прогуляв. Мама вислухала його, похитала головою і сказала:
– Ну і наївний же ти у мене! Не думаю, що йому гроші на пам’ятник потрібні. А навіть якщо і так – у мене таких грошей немає, це дуже багато, Ярику.
Хлопчик не спав всю ніч. Що ж робити? Адже він обіцяв, а тепер, виходить, підведе діда? Може взагалі завтра нікуди не йти? Але тоді вийде ще гірше.
Рішення Ярику підказали однокласниці, які на перерві дивилися ролики в соцмережі і обговорювали якусь блогерку, яка на цих роликах заробила мільйон. Ярик подумав – якщо вже там всі такі багаті, може вони допоможуть дідові? Сам він в соцмережах нічого не розумів, тому довелося звернутися до Варі – вона була найнормальніша зі всіх дівчат. На подив, Варя не підняла його на сміх, але пояснила, що гроші в соцмережах отримують з реклами, тому так просто нічого не вийде. Ярик засмутився, але Варя його заспокоїла:
– У мене є ідея, – повідомила вона. І разом з Яриком пішла після уроків на зустріч з дідом. Там ділова Варя пояснила, що потрібно зняти ролик, в якому дід повинен розповісти, яка його мама була чудова і попросити допомогу на встановлення пам’ятника.
– Хто-небудь та відгукнеться, – оголосила вона. У ролику вони повідомили, що дід сидить на лавці біля будинку 23 кожен день з другої до четвертої. Варя розмістила ролик на своїй сторінці і вони почали чекати. Кожен день Варя і Ярик приходили разом з дідом на лавочку. Перший день ніхто не прийшов. Другий – теж. А на третій ранок Варя повідомила Ярику:
– У мене стільки переглядів за ніч, тепер точно хтось прийде!
Вона виявилася права. Спочатку прийшов дільничний і сказав, що не можна тут сидіти і просити милостиню, на що діти відповіли, що ніхто нічого не просить – вони просто гуляють з дідусем. Потім прийшла якась дама з анкетами і довго щось випитувала у діда, преставився представницею якоїсь партії. Слідом з’явилися цікаві дівчата з їх школи, які принесли дідові пиріг, який вони пекли самі. А на п’ятий день біля будинку зупинилася машина з затемненим склом, звідти вийшла красива дівчина і сказала, що вона представниця одного бізнесмена. Той, мабуть, сидів у машині. Вона взяла у діда адресу і телефон. А через тиждень дід повідомив, що та дівчина йому подзвонила, про все домовилася і ще до снігу встановлять і пам’ятник, і огорожу. На той час біля цієї лавки постійно хтось був разом з дідом: школярі, що знімали ролики із дідусем, студенти з журфаку, які брали у нього інтерв’ю, пані з собачками, які пропонували дідові нові вовняні шкарпетки. Одного разу прийшли і ті семикласники, яких Ярик бачив в перший день. Вони мовчки простягнули дідові гроші, пробурмотіли:
– Вибачте, ми ж не знали.
І втекли.
А дід дуже змінився. На його обличчі оселилася посмішка, яка освітлювала світ більше, ніж боязке осіннє сонце.
Фото – ілюстративне (pexels).
