Мені який день поспіль снився сон, від якого я прокидалася в холодному поту. Двері нашої квартири нарозтвір, наші речі скинуті на купку і мій колаж сім’ї, де я зробила місце для майбутньої дитини, лежить у бруді.
– Що знову той сон?, – обіймав мене чоловік.
– Так, насниться ж таке.
– Кохана, квартира наша, ми зробили всі виплати і нас звідти ніхто не вижене. Спи. У тебе стрес.
Я закривала очі, але сон не йшов. Надто він був реальним.
Хто ж знав, що він здійсниться?
Ми з чоловіком вперше за п’ять років відпочивали. Вперше пішли в ресторан, вперше я дозволила собі купити гарне плаття і витратити гроші на дорогі парфуми.
Ми п’ять років збирали на квартиру. Домовилися, що поки не будемо думати про дітей, покине матимемо власного кутка.
Взяли дольову участь в новобудові і оселилися перші в під’їзді, бо жили в тій квартирі, де робили ремонт, щоб зекономити.
Ремонт не був дорогим, єдина, на що витратилися – плитка у ванній та на кухні. А все інше – поклеїли самі шпалери, поклали самі ламінат і купили матрац, який поставили на підлогу.
Ось так ми починали наше спільне життя і я була певна, що все продовжиться і надалі, бо ми обоє працюємо і скоро у нас будуть і гарні меблі, і нарешті дитяча кімната.
Мені було тридцять і я вже починала задивлятися на дитячий одяг в магазині, мені хотілося тримати на руках малюка.
Проте, ми найперше вирішили відпочити, бо ми заслужили.
Я так хотіла видихнути, викинути з голови всі ці цифри, звіти та графіки платежів. Я хотіла аби ми в нове життя ввійшли повними сил.
Але сни мене виснажували і замість відпочинку я думала про те аби вони не здійснилися. Адже всяке може бути, коли ти лишаєш квартиру свекрусі.
Я з нетерпінням чекала повернення, коли ми їхали додому, я відчула, що в мене знову стискає у грудях.
— Ти точно зробив правильно, що залишив ключі матері? — я запитала, знову і знову повертаючись до цієї думки.
— Звісно. Мало що, раптом світло вимкне чи якісь комунальні проблеми. Хтось має мати доступ. Це ж мама. Не чужа людина, — відповів Роман, не помічаючи, як напружено я стиснула губи.
Мої стосунки зі свекрухою ніколи не були теплими, але я була з нею ввічлива і вважала, що цього достатньо для співіснування.
Свекруха ж була з тих людей, які вважають, що краще знають, як жити молодим, і завжди знаходила привід для критики.
Я уявляла як вона ходить по нашій квартирі та всюди заглядає і мені стало не по собі.
— Вона, мабуть, перевірила чи у тебе всі шкарпетки цілі,— намагалася я пожартувати, але сміх вийшов натягнутим.
— Припини, Мар’яно. Вона не така, — сказав Роман, але в його голосі я відчула невпевненість.
Не тим ми переймалися.
Ми заходимо до під’їзду. Моя рука з ключем уже біля замка, але я бачу: ключ не потрібен. Двері не замкнені на додатковий внутрішній засув.
Я відчиняю і застигаю на порозі.
Усередині хтось живе, в коридорі безладно розкидане взуття та одяг. Слава богу колаж на місці.
— Ой! Ви вже приїхали! — чую голос жінки, яка стоїть в моєму халаті та моїх тапочках.
— Що тут відбувається? — прошепотіла я, не впізнаючи свій голос.
Увійшов Роман, тягнучи наші валізи. Його обличчя в одну мить зблідло. — Оксано? Ти чого тут?— його голос був розгубленим.
Раптом зі спальні пролунав лемент і я почула, як зі стільчика падає щось важке. Телевізор. Єдина дорога річ в цій квартирі, подарунок моїх батьків.
— Вони не хотіли, — затуляє Оксана дітей, а ми з Романом дивимося на чорний екран.
— Романе, — я обернулася до нього, і мій голос був наче уламок льоду. — Розбирайся. Негайно. Я не можу тут бути.
Я схопилася прибирати речі Оксани та її дітей і виносити геть зі спальні.
— Куди ти несеш? У вас же нема дивану. Де ми спати будемо?
— Романе!, — вигукнула я.
Той стояв з телевізором і не знав, куди його поставити.
Я зачинилася в нашій кімнаті, але крізь двері до мене долинав їхній діалог.
— Оксано, що ти тут робиш? Поясни!
— Я ж пішла від Слави, він знову пив, усе, край. Куди мені з двома дітьми? Мама сказала, що ти з Мар’яною на морі, що у вас дві кімнати, дітей поки немає, і що вона про все з тобою домовилася. Вона сказала, що це лише на якийсь час, поки я не знайду щось своє. Я не змогла тобі додзвонитися, але повірила мамі.
Ось воно. Невідомий страх мого сну. Свекруха, не питаючи нас, розпорядилася нашою власністю.
Я вийшла зі спальні. Мої очі шукали Романа, але подивилася я на Оксану.
— Людмила Степанівна ні з ким тут не домовлялася. Це наш дім. І ви тут непрохані гості, — я говорила голосно і чітко.
— Романе, дзвони матері, — процідила я крізь зуби.
Роман слухняно набирав номер. Його обличчя стислося від напруги. — Не бере. Вимкнений телефон, — він безпорадно розвів руками.
— Так, Романе. Це твоя мати, вона знає, що робить, — я гірко посміхнулася. — Оксано, збирай речі.
— Вже пізно, Мар’яно. Я не поїду. Куди мені йти? — Оксана стояла на своєму, демонструючи повну пасивність.
Я відчула, що виходжу з себе. Роман намагався мене заспокоїти, погладжуючи по руці.
— Люба, почекай трохи. Я все розумію. Оксана пішла від чоловіка, їй справді ніде жити. Ну, як там поміститися? У мами одна кімната.
— Я п’ять років чекала, Романе. Я мріяла про наш дім, про спокій, про дитину. І тепер я маю знову чекати, поки твоя сестра влаштує своє «особисте життя»?
Я побачила, як він здався. — Добре. Зробимо так. Оксана поживе тут не більше тижня. Я знайду їй квартиру, — він додав це слово, дивлячись на Оксану, — і ми допоможемо їй з орендною платою, поки вона не знайде роботу.
— Ми? Ми будемо платити за її квартиру?
— Треба ж допомагати, Мар’яно. Вона ж наша сім’я. Всі можуть опинитися у скрутному становищі.
Оксана одразу ожила.
— Братику, ти добре придумав! Я згодна. Тільки двокімнатну, добре, щоб місця було більше.
— Стоп, — сказала я твердо, — Ти зараз їдеш в готель, спати тут і так нема де, один матрац. І ти, Романе, його шукаєш чи везеш до матері — мені все одно. А я прибираю весь цей безлад.
Вночі я лежала знову без сну, гості поїхали. Але було таке враження, що тут ще чутно галас і лемент. Чоловік відвіз Оксану до матері, та була не рада, але, коли той запевнив, що поможе сестрі з орендою, то погодилася прийняти її у себе на кілька днів.
Чоловік переконував мене, що має помогти сестрі з грошима і я розуміла, що нічого не зможу змінити, він все буде давати туди. Кидати чоловіка? ділити майно, далі знову щось будувати? Я не мала сили.
На ранок у мене визрів план.
Я проголосила свій ультиматум.
— Я не хочу знати, яку ти їй знімаєш квартиру і чи помагаєш ще продуктами. Наш спільний бюджет залишається незмінним. Скільки ти приносив грошей, стільки і приносиш. Усі витрати на оренду Оксаниної квартири — це твоя особиста проблема. Ти покриваєш їх з інших доходів. Або так, або я не бачу сенсу продовжувати жити разом.
Роман дивився на мене з болем, але розумінням. — Мар’яно, але тоді мені майже не залишиться вільного часу…
— Саме так. І ти зрозумієш, що таке справжнє «скрутне становище». Якщо ти платиш за сестру, значить, ти не можеш вкладати в нашу спільну скарбничку на дитину. Ти повинен зробити вибір: ти фінансуєш нашу сім’ю, чи свою сестру?
Роман був розбитий, але він погодився.
Я вважаю, що це мудре рішення і воно допоможе нам зберегти родину, а ви як вважаєте?
