fbpx

Уже другий рік, як я із дітьми у Канаді. Важко і непросто, але скаржитись гріх, адже у порівнянні з іншими, мені таки добряче пощастило. Нині я щосили “пускаю коріння” для того, аби згодом забрати сюди свого чоловіка. Працюю і беру підробітки, навіть додому гроші йому передаю на життя. Так було до учорашнього дня, а точніше до отого дзвінка від незнайомки

Уже другий рік, як я із дітьми у Канаді. Важко і непросто, але скаржитись гріх. адже у порівнянні з іншими мені таки добряче пощастило. Нині я щосили “пускаю коріння” для того, аби згодом забрати сюди свого чоловіка. Працюю і беру підробітки, навіть додому гроші йому передаю на життя.

Так було до учорашнього дня, а точніше до отого дзвінка від незнайомки.

Мій шлях до того, як я наразі живу був не простим і сповненим перешкод. Спочатку – вокзал у Києві і чудо у вигляді провідниці, яка запхнула мене із дітьми у вагон.

Довга і складна дорога до кордону, знову черга і Польща. Потім були спроби влаштуватись на роботу, переповнений готель і розуміння. що треба рухатись далі.

Дякуючи сотням небайдужих і просто добрих людей я нині в Канаді. Тут не просто було влаштуватись але я не мала куди відступати і на кого надіятись. Узяла всю свою волю в кулак і просто натиском брала глуху стіну чужини. Ні мови, ні знайомих, лиш неймовірне бажання дати майбутнє дітям і жити у мирі.

Читайте також: Ну, та ще й мене винною роблять. Кажуть. що я не вмію прощати. А хто таке простити ладен? Ото хіба мій син. А сваха павою ходить по хаті ще й робить вигляд, що дуже її мої слова зачепили. Мовляв, не повинна я була при гостях таке казати. А що я мовчати мала, чи як?

Півтора раки я тут. Працюю нині. діти в школі, син пішов на хокей, уже має успіхи перші. скромні. але ми ним дуже пишаємось, аде він зміг. Донька у мене завжди гарно малювала, тож я її віддала на курси малювання при благодійній організації. Життя іде, діти ростуть, адаптовуємось.

Зі своїм чоловіком – Павлом, Я спілкуюсь щодня. У нас міцний шлюб, ми кохаємо одне одного. Мова у нас про те була, що він до мене переїде згодом продавши нашу квартиру у столиці. гроші неабиякі, але для життя тут це буде старт і не поганий.

А нині я невелику частину заробленого йому передаю. Свекруха злягла, він, аби мати змогу її доглядати і на роботу ходити, мусить наймати доглядальницю. Якщо врахувати, що йому доводиться ще й комуналку за дві квартири оплачувати і все необхідне для мами купувати, то грошей на саме життя у нього не залишається. а я можу скинути сотню другу. Не багато, але інколи і краплі досить, чи не так.

А тут до мене телефонує на днях незнайомка. Уже після перших її слів у мене дар мови відняло, адже жінка себе представила, як дружина мого чоловіка. Бачте, пані із Павлом уже рік і їй набрид статус любаськи – вона заміж хоче. А до мене у неї було лиш одне запитання – де моя совість. Мовляв. мало того, що я залишила чоловіка одного із нездоровою мамою і поїхала казна-куди, так я ще й не відпускаю його.

Я тоді поклала слухавку і Павла набрала. Ну не вкладалось у мене в голові таке, та й сусідки нічого такого не бачили, кажуть, що є жінка яка уже рік ходить, але ж вони віс думали, що то доглядальниця для свекрухи моєї.

Павло ж лиш розсміявся і сказав що то неправда. більше того – заявив, що навіть не розуміє. хто ж то міг так мене розіграти.

Я нині просто не знаю що й думати. З одного боку, та жінка все так гарно розповіла, тут хочеш чи ні а повіриш. А з іншого боку мій чоловік з яким я прожила десять років.

Так кому вірити?

Як би ви на моєму місці вчинили?

17,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page