fbpx

Ну, та ще й мене винною роблять. Кажуть. що я не вмію прощати. А хто таке простити ладен? Ото хіба мій син. А сваха павою ходить по хаті ще й робить вигляд, що дуже її мої слова зачепили. Мовляв, не повинна я була при гостях таке казати. А що я мовчати мала, чи як?

Ну, та ще й мене винною роблять. Кажуть. що я не вмію прощати. А хто таке простити ладен? Ото хіба мій син. А сваха павою ходить по хаті ще й робить вигляд, що дуже її мої слова зачепили. Мовляв, не повинна я була при гостях таке казати. А що я мовчати мала, чи як?

Коли мій син ще геть малим був, то на нашу тиху вулицю переїхала родина директора заводу цукрового. Ну діти собі, як діти. Це зараз від телефону не забрати, а раніше ж усі на вулиці бігали і разом собі грались. От і дівчина директора вибігла до дітей. Я тоді саме вийшла свиням трави вкосити, то добре чула слова її матері коли дитину свою з вулиці на подвір’я забирала:

— Тобі не можна з ними бавитись, доню. То не твоя компанія. Багаті до багатих. Ти не повинна з ними і вітатись.

Я тоді сину наказала з тією Полінко не знатись і не розмовляти, навіть, якщо та перша привітається, чи розмову заведе. Так воно і було, доки не стали наші діти юнаками і юнками. Як то у них склалось і коли, але почав мій син Полю ту додому проводжати. Може по-сусідськи, а може й почуття які були, хто там зізнавався.

То у неділю було, бо я саме із церкви із сином прийшла. На подвір’я наше ціла делегація прийшла, геть дільничий був. Директор червоний, аж я за нього перейматись почала, а жінка його осою скаче, що хочуть, чого лемент здійняли, я так і не могла зрозуміти. А потім дійшло – вони дізнались, що Поля з сином моїм вечорами під хвірткою цвіркунів ганяють. Прийшли сказати, чи то пак, попередити, щоби більше такого не повторилось:

Читайте також: Десь через місяць, як сина мого не стало я в магазині Олю зустріла. ми не вітаємось давно, але про себе я зауважила, що дівчина при надії. Ну, може я й хмикнула тоді, бо ж про себе шкодувала наперед її чоловіка. Але за кілька тижнів до мене стали дивні чутки доходити, аж поки я на власні очі їх підтвердження не побачила

— Знай, хлопче, що ти їй не пара, навіть не надійся. Забудь про неї, і щоби ми навіть імені і тіні твоєї на нашому подвір’ї не чули і не бачили.

Після того довго мій син у себе прийти не міг. Дуже його оті слова зачепили. Затявся. став мовчазним, замкнутим. Добре, що й школу якраз скінчив, то поїхав у столицю вчитись. Я зітхнула полегко, там він собі точно пару достойну знайде.

Минули роки, аж тут новина селом луною пішла: директор жінку свою покинув заради панночки молодої. Казали, що геть усе начисто забрав, залишив жінку і доньку у чому були, навіть за дім там пішов спір.

Вони ж на очах, поруч живуть. Бачу, що жінка директорова колишня уже й не так голову несе, з сусідами вітається. Поля не на авто, а на автобусі з інституту додому їздить. А потім і зовсім хату ту розкішну директор продав, якусь частку жінці, живи як хочеш.

А от мій син навпаки – піднявся, інститут залишив. Спочатку у бригаді будівельній працював, а потім уже й бригадиром став, згодом зумів до прораба дорости.

Не багач, але своє авто є і квартиру узяв хорошу на виплату у фірмі своїй. Я тішилась дуже. Не те щоб там носа дерла, чи як, а от рада і горда сином була.

А тут привіз він нещодавно свою наречену. Вже напевне здогадались, що то Поля була. Виявилось, що вони із мамою мусили в столицю на роботу їхати. Та й то, сваха не працювала, бо “не здорова” а Поля за двох. Квартиру винаймають, хоча я зрозуміла, що то син оренду мій оплачує, бо як Поля сама і на нігті і на брови з віями і на оренду заробить, та ще й в інститут на пари ходитиме?

Ну я стисла свої почуття, запхала їх подалі в душу і постаралась за сина порадіти. Зрештою не Полінка усе те робила, мама її. І уявіть собі, що коли сиділи ми за столом при всіх гостях давай сваха казати:

— Пощастило вашому Сергію, таку дівчину зумів завоювати. Моя ж Поля з освітою, як вона спільну мову із Сергієм знайшла, про що вони говорять? Вона ж у мене розумна така, три мови знає.

От тут у мене прямо пар пішов звідусіль. Щоби в моїй хаті, та мого сина от так?

— А ви, – кажу, свахо, їжте, їжте. Бачу вам ікра червона до смаку і форель запечена гарно йде. Бачте, освіта ж в тарілку такого не покладе, а от син мій зумів. Може у вас на квартирі орендованій що й краще, але в нас так, по простому. Ми ж неосвічені, ви нас простіть уже.

От тепер мене всі винною роблять. Мовляв, я не мала права при всіх гості шмат хліба вигадувати.

Але скажіть, ви б змогли змовчати, якби у вашій хаті таке про вашу ж дитину говорили? Я мала сидіти і мовчки все ковтати, чи як?

От ви б змогли б змовчати?

Дарина Матвіївна Т.

14,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page