Уже місяць, як свекор залишивши сім’ю прийшов жити до мене. Нас тільки ледачий не обговорює тепер, але я очі ховати не збираюсь. Впевнена, що вислухавши мою історію ви також не будете засуджувати нас.
Спочатку, я навіть щаслива була, коли після весілля свекруха попросила нас не орендувати окреме житло, а жити із ними у будинку за містом. Я ж сирота. Виросла у стінах сиротинця і єдиною моєю мрією було мати власну велику родину.
Таку родину, як на картинках у книзі. Щоби бабуся із доброю усмішкою плела дітям шкарпетки, а онуки грали в іграшки поруч неї. Мені нестерпно бажалось сказати “мама” не у порожнечу, а живій людині. Мріялось,. що у тому домі житиме щастя і я нарешті відчую себе частиною справжньої сім’ї.
Саме тому я не одразу і зрозуміла, гру своєї свекрухи. В очі добра і така люб’язна жінка, робила капості мені на кожному кроці. Я ж кухар, працювала у кафе. І от якщо на роботі мої страви були смачними, то вдома суп, який щойно був ідеальний до столу доходив пересоленим. Моя випічка була твердішою від асфальту, а котлети навіть Сірко їсти не бажав.
— Правду мама каже. – одного разу мовив мені чоловік. – З тобою одні збитки. Ліпше, не йди на кухню, лиш харчі переводиш.
Я нічого не розуміла, адже все робила із душею і так, як робила до того тисячі і мільйони разів, однак над результатом було лиш поплакати.
Потім, раптом, виявилось, що я для чоловіка свого не надто хороша господиня. Що речі я перу не правильно, що складаю одяг до шафи не вірно і зрештою, не можу за ним дивитись так, як повинна дивитись хороша дружина.
Все частіше з його уст лунало що мама його знає і вміє краще і що найприкріше, казав, що я нездара і що вийти за нього то було моїм найбільшим щастям, за яке я повинна дякувати йому до скону.
Єдиною людиною у тому великому і холодному домі, яка справді мене і підтримувала і оберігала, був мій свекор. Саме він тихцем попросив готувати тільки тоді, як свекрухи немає вдома.
— Не знаю навіщо те їй. Ти прекрасна господиня, не слухай моєї жінки.
І стали мені вдаватись і пиріжки і пампухи, бо ж ніхто нишком не псував тіста, та не додавав солі у готову їжу. Навіть чоловік кілка разів похвалив моїх страв, але швидко знітився під пильним поглядом матері.
Не раз свекор забирав у мене з рук дану свекрухою роботу:
— Чи тобі робити нічого? – гримав до дружини. – Вона ж на восьмому місяці, а ти її на драбину тюлі вішати послала. Совість де?
Але якщо свекор мене захищав, то від чоловіка окрім повчань і гримання я нічого не чула останній рік. З’явився малюк і життя стало мені нестерпним у тому домі де я мріяла знайти щастя.
Я була не такою мамою, не такою дружиною, зрештою, уже не такою людиною. Пхинькання дитяти ставили мені у докір, бо ж я не можу йому ради дати. Те, що малий не давав спати усім вночі, також моя заслуга, бо у доброї матері такого бути не може. А що із мене взяти?
Зрештою, свекруха перестала критись і почала мені в очі казати таке, від чого волосся моє сивіло, а очі наповнювались слізьми.
— Слухай маму. – казав мені чоловік. – вона життя прожила. Вчись, бо бачу, що за такою дружиною я пропаду.
А одного дня, зчинилась така буря через порожню пляшечку, що впала в коридорі і про яку я забула. що мене із дому просто виставили. Осінь, прохолодно, а я стою із малим на руках і не знаю, як жити далі і куди мені йти.
Саме свекор вертався з роботи і побачив мене на зупинці із речами.
— Поїхали, дочко. – мовив так, ніби саме на нього я от там і чекала із сином. – У брата дім пустує, я за ним наглядаю. Поки там будемо жити.
І знаєте, я не маю матері, але у мене є батько, а в мого сина найкращий у світі дід. Він мало говорить, але від одного “доню” мені стає і тепло і затишно. Він уміє майструвати іграшки із дерева, возити онука на плечах і підтримувати в усьому одним поглядом.
Люди кидають у наш бік двозначні погляди, чутки ходять селом про нас різні, але совість у нас обох чиста.
Головна картинка ілюстративна.
