Уже як побачила я обличчя свахи коли не розмова про весілля була, а конкретні цифри називатись почали, так одразу зрозуміла, що те свято ляже на наші плечі. Так вона театрально ухопилась за край столу і сповзати зі стільця почала, що прямо й я повірила, аби за мить та не прийшла в себе і не почала доводити, що ми забагато хочемо. Але, не те мені в душу запало, а гроші весільні. Вірніше, як “молоді” ними розпорядились.
Ой, ну вже так я доньку ростила, так ми її із чоловіком плекали і все у неї вкладали, аби віддати за такого як Ярослав. Я ще при знайомстві все про нього і сім’ю його зрозуміла, бо на двадцятому згадуванні “мами” в розмові припинила рахувати.
Кажу, що доньці, а та не чує і не розуміє. У неї рожевий туман в очах, сама на хмарах кохання всепереможного. Та й звідки дитині знати, що то таке – мамин єдиний син?
А весілля? Я знала, що то не єдиний шлюб у доньки, але весілля вирішили зробити, ну принаймні перше. Говоримо, а сваха так з висока: кращий ресторан, жива музика, лімузин, фото, відео. Однак той запал швидко згас, як мова вже про цифри зайшла.
От тоді ми усі її навички акторські і побачили, бо ж пані і зі стільця сповзала, і на той світ збиралась, і раптом оживаючи починала нам доводити, що весілля то наша ідея цілком і ми повинні його оплачувати.
Зрештою, навіть обручки, і ті ми купували. Сваха на саме свято прийшла, та от не одна, хоч знала, що оплачено було лиш їй місце. Якось так співпало, що вже в день весілля і кума її з’явилась, і сестра з трьома дітьми. Ну а вже, як прийшли, то, що – виставиш? Так ми ще й за них у ресторані мусили оплатити, бо сваха зробила великі очі здивовані: “За кожного гостя гроші? Як не зручно. Я не знала”.
Але, ж не це мені в душу запало а те, куди пішли весільні гроші. Оскільки саме ми забаву оплачували, то все здароване молоді нам і віддали. Ми з чоловіком гроші порахували, сума вийшла досить таки гарна. Додали від себе кілька тисяч і віддали молодим на авто.
Та от, місяць, другий, а вони нічого не купують. Прийшла я до доньки, запитую, а чому, бо ж знаю, авто їм потрібне. А дитина моя щось вигадувати почала і все тему на інше переводить. Я не витримала і кажу прямо:
— Де все?
Що ви собі думаєте? Гроші ті чоловік доньки узяв “на час”, бо у мами в квартирі вікна старі і балконний блок випадав, а ще – труби не годящі. За те, що ми подарували і що наша рідня на влаштоване нами свято знесла, моя сваха у своєму домі зробила капітальний ремонт.
Але найцікавіше, що коли з’явився онук сваха заявила, що він до них ніякого відношення не має. Ярослав стояв на виписці і мовчав доки його мама голосно розповідала, що там усім зрозуміло, що її син точно не батько дитині.
От там, на виписці і бачили ми Ярослава востаннє. Пішла сваха, пішов Ярослав услід подарованим на весілля грошам. Так і не повернулись, і слава Богу.
А моя доня? Зіграли ми ще одне весілля, але через три роки. Живуть щасливо. Бавлять трьох дітей і сім’я прекрасна. А свати наші нові – найкращі наші друзі і вже я не уявляю, як то ми жили увесь час без них.
Все ж, інколи, треба дякувати Всевишньому, що взяв грошима. Навіть рада, що так вийшло, напевне, треба було нам таке пережити, аби нині цінувати те що маємо.
У долі свої плани, і як не крути, а вийде, як має бути. Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
