– Вигнала мене Люда, я в тебе побуду, добре?
– Так, – сказала я, але в душі кричала «Слава Богу»!».
Не подобалася мені Люда, якась наче з села, тиха і скромна, ні тобі косметики яскравої, ні одягу гарного. Мій Сашко красень ще то й що таке вибрав – я поняття не мала.
Спочатку я сина старалася відмовити, бо ж куди. Але він вперся, що одружується.
– Ви в мене жити не будете, бо нема де, – кажу йому, бо у нас тільки на словах двокімнатна квартира, а насправді, комірка і одна велика кімната, що служила і спальнею і залом.
– Мамо, у неї трикімнатна квартира, ти не хвилюйся, – від цього мені стало трохи легше, але ж.
А потім як почала Люда дівок на світ приводити і всі такі як вона. Ну хоч би якась пішла красою в мого Сашка!
Як я не любила невістки, але мені язик не повертався казати, що діти не Сашкові, це я вже перед Богом можу засвідчити. Люда тихоня і видно було, що любить Сашка понад усе, а що вже про дітей казати.
І ось Сашко почав в мене жити і я така рада була, не передати.
– Ну то й що, що дізналася, що ти когось маєш, – казала я йому, – Як мудра, то перепросить.
Сама я була певна, що Люда вже через два дні буде на порозі з вибаченнями. Але йшов час, тиждень і другий, а Люди не було.
А я, знаєте, вже таки втомилася від того, що Сашкові треба й їсти зварити, й випрати та випрасувати одяг. Я вже не молода. Але найбільше – він живе на моїй пенсії!
Думала, що син мені все в квартирі полагодить, переклеїмо шпалери і кран поміняємо. Але де там. Пропадає ночами, приходить і холодильник спорожнює, далі спить, зранку бурчить де його речі, і що не так йому прасую та перу.
– Слухай, – не витримую я, – вертайся до дружини, як тобі тут не подобається!
– Ти ж сама казала, що нема гіршої за Люду, а тепер що? Забула, як пхалася до нас та кожну дрібничку перебільшувала до абсурду? Що люди не так варить, діти не такі як треба? Казала, щоб я додому вертався? Було?
Я мовчала, бо було і не раз. І не раз я бачила, як Люда йде і очі витирає, але лиш раділа, що дійде до неї, що вона моєму синові не пара.
А тут от як затялася – вже місяць він у мене, а вона й не зателефонує! Що вона собі думає з двома дітьми жити в трикімнатній квартирі?
Але далі пішло більше – син привів додому любку.
– Мамо, це – Ірина, вона буде жити з нами, бо їй нема де.
Я дивилася на дуже красиву дівчину і не розуміла, чому вона хоче жити з Сашком в старій квартирі?
– Та випруть тебе скоро на вулицю, от і будуть там собі двоє жити, а ти будеш ходити з протягнутою рукою, – казали мені сусідки, – Ти вже їх не виженеш, раніше треба було думати.
Жити в одній квартирі з ними й справді було важко, голосні розмови, сміх, нічні кпосиденьки. Я вже просто не витримувала.
Тим більше, що годувати приходилося вже й цю Ірину!
– Синку, може ти мені грошей даси на продукти, – кажу йому, а він як огризнеться: «Нема грошей. Все на аліменти йде, а Ірі потрібні нові чоботи… І не лізь не в свою справу!».
Я пішла в комірку, де тепер жила і лягла на диван. В голові паморочилося і дзвеніло. Ні, це хтось в двері дзвонить.
Пішла відкривати, а на порозі Сашко з торбами.
– Мамо, можна в тебе побути кілька днів?
Я оніміла…
– Не можна! В тебе є родина от туди і йди та перепрошуй. Вже дорослий до мами бігати під спідницю!
Насниться ж таке. Треба бути з Людою м’якішою і дівчаткам купити подарунки.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
