Кажуть, що дитинство це радість. На жаль у мене все якраз навпаки. Я була наймолодшою дитиною в багатодітній родині. Так важко було. Завжди мріяла, що коли-небудь у мене буде новеньке плаття. Адже мені мама перешивала сукні із старших сестер, з яких вони давно виросли. Було прикро, коли на свято у садочку всіх приводили чудово вбраними ляльками, а я немов біла ворона серед всіх. Сестрички розуміли мене, обіцяли, що коли виростуть, обов’язково виконають мою мрію.
Старша сестра дотримала обіцянки, витратила перші зароблені гроші на покупку довгоочікуваної сукні для мене. Я була неймовірно щасливою. Здавалося – це найкращий день у моєму житті. І тут прийшла з роботи мама. Як вона вичитувала сестричку, словами не передати. Дорікала їй про нерозсудливістю, що на ці гроші можна було купити багато чого необхідного для родини. Мені стало не по собі, я почувалася винною, тому що через мене дісталося сестрі. І сукня вже не дарувала тої радості, вона нагадувала про той день.
Минули роки. Я вивчилася, і багато чого в житті досягла. Купила хорошу машину, об’їздила пів світу, побачила багато країн. Завжди допомагала батькам. Я ні в чому собі не відмовляю, мабуть тому що в дитинстві ніколи не було достатку. Зараз мені 39, і начебто прийшла пора задуматися про сім’ю та дітей. Ні, чоловіки у мене періодично з’являються. Але того єдиного, досі не зустріла. А просто, щоб поставити штамп в паспорті, не хочу. Про дітей мрію. Але розумію, що упустила свій час. Потрібно було раніше думати про них, коли була молодшою. Люблю своїх племінників до нестями. Але це не те. Хочеться тримати на руках свою перлинку, і милуватися нею.
Виходить, що в гонитві за кар’єрою, упустила найважливіше для жінки. Можливість стати матір’ю. Гірко і прикро це усвідомлювати, але нічого не поробиш. Видно така моя доля.
Марина, 39 років.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
