ВЛАДОВІ УЖЕ ДАВНО ЗА ТРИДЦЯТЬ. А З ОСОБИСТИМ ЖИТТЯМ НЕ СКЛАЛОСЯ. НА РОБОТІ — ВСЕ ДОБРЕ, ВІДНЕДАВНА ЙОМУ ДОВІРИЛИ ОЧОЛИТИ ВАЖЛИВИЙ ВІДДІЛ У ПРЕСТИЖНОМУ БАНКУ, МАЄ У ПІДПОРЯДКУВАННІ ДВАДЦЯТЕРО ПРАЦІВНИКІВ. МЕШКАЄ У ДВОКІМНАТНІЙ КВАРТИРІ В ЦЕНТРІ МІСТА. МІГ БИ СОБІ ДОЗВОЛИТИ І БІЛЬШУ, АЛЕ ДЛЯ КОГО?
Ви здивуєтеся: як такий завидний жeних може бути без пари? А ось так склалося. Ні, не те щоб він перебирав жінками чи був таким собі «котом, який гуляє сам по собі», чи ще гірше — маминим синочком. Просто в його житті не з’являлася та, яку він хотів би назвати своєю єдиною.
Можливо, винне в тому перше кохання Влада, яке залишило глибокий і гіркий слід у його душі. Вона була на рік молодшою, красивою і милою, з великими блакитними очима, як океан, в якому можна було втoпитися назавжди. І Влад втoпився, закохався. Йому тоді було сімнадцять, їй — шістнадцять. Те грайливе літо він не забуде ніколи. Нічні прогулянки під зірками, розмови про життя і кохання, трепетні поцiлунки і мрії, мрії… Вони про багато що мріяли і думали, що ця ідилія триватиме вічно. Та немає нічого коротшого за перше кохання.
Зараз, сидячи в купе потяга, можна все згадати і насолодитися спогадами юності. Час є. Тим паче, що він поки що сам. Можливо, на наступній станції підсяде якийсь пасажир. Влад любив самотність більше, ніж пустопорожні балачки з випадковими попутниками. Потяг помалу рушив: за вікном промайнув вокзал, господарські прибудови, ось уже й ліс починається.
Спогади… Деколи вони тішать, деколи тривожать, деколи взагалі хочеться нічого не згадувати. В інституті він полюбив, здавалось, по-справжньому. Але через якийсь час дізнався, що у неї більш достойний обранець — куратор їхньої групи. І дарма, що він був одружений. Дівчина Влада зробила все, щоб розбuтu сім’ю і прибрати до рук перспективного кандидата.
Довго не міг тоді отямитися від бoлю і відчаю. Замість гірких спогадів вирішив зосередитися на роботі й поставив собі за мету невдовзі стати начальником відділу, а там — і директором банку. Перефразовуючи одну пісню, часто наспівував собі: «Не таланить у коханні, поталанить в роботі».
…Двері купе відчинила миловидна жінка. Побачивши Влада, зніяковіла. Видно було, що попутниця не дуже втішена тим, що її сусід у купе — чоловік. Влад теж був не в захваті від такого сусідства. «Ну чому в потягах нарешті не запровадять чоловічих і жіночих купе?» — подумав. Але виду не подав. Усміхнувся жінці й допоміг прилаштувати валізи. А коли провідник приніс чай, розмова зав’язалася сама собою.
З подивом для себе Влад відзначив щирість і дотепність попутниці. Мова з її вуст лилася, як бальзам, хотілося слухати цей милозвучний голос, насолоджуватися манерою говорити швидко, але обдумано. Все якось гармонійно переплелося в цій тендітній жінці. «А скільки ж їй років?» — подумав Влад. Його ще багато що цікавило: чи заміжня, чи має дітей? Але як про це запитати? Може, під час розмови сама зачепить цю тему?
— Як вас звати? — поцікавився.
— Ніка, — відповіла.
— Незвичне ім’я. Значить, ви богиня перемоги?
— Так. Перемагати — значить жити.
Влад із Нікою розповіли одне одному кожен про своє життя, яке, як виявилося, у кожного було надламане. Ніка — розлучена, виховувала сина, але з чоловіками теж не складалося.
Ранок був сірим, холодним і сумним. Владові дуже не хотілося розлучатися із цією жінкою, відпускати її куди-небудь. Він подумав, що таких незвичних жінок не зустрічав. А може, то подарунок долі? Та не хотів забігати наперед чи сказати щось зайве.
На виході з купе Ніка, ніби прочитавши думки Влада, сказала: «Може ще зустрінемось, якщо долі буде завгодно». Влад лише сумно провів її поглядом. Щось доля до нього не дуже була прихильною. Мало в це вірив.
…Час у столиці біжить швидко, тож тиждень промайнув, як один день. Пора додому. Згадав про Ніку. Чому не попросив номера телефону, не запитав, коли повертатиметься назад? Може, десь би й перетнулися їхні шляхи? Але ж вони просто попутники і він не насмілився так близько знaйoмитися із чужою жінкою. Пригадався її прощальний погляд на порозі купе: вона подивилася наче просто в душу.
Таксі запізнювалось, а до відправки потяга залишалося 15 хвилин. Чи встигне? Вже на вокзалі він стрімголов мчав до поїзда і буквально заскочив у нього на ходу. Через це ще мав свapку із провідницею, яка не хотіла його впускати. Але владнав кoнфлікт і, змучений, пішов до свого купе. Відчинив двері й онімів: там уже сиділа Ніка.
— Значить, доля таки підготувала мені подарунок? — весело промовив Влад.
— Значить так, — усміхаючись, відповіла Ніка.
Вона підійшла до Влада й ніжно обiйняла його. Тепер він точно знав, що доля вміє робити людей щасливими у незвичний, тільки їй відомий спосіб.
За матеріалами – “Вільне Життя”, автор – Ірина МАДЗІЙ.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
