Спочатку мій смартфон пустив збоку веселу павутинку тріщин і на цьому заспокоївся. Але вже до вечора він всіявся райдужними смужками, зображення почало стрибати, як в “Матриці”, і, нарешті, девайс благополучно втратив залишки здорового глузду і почав самостійно відкривати різні додатки, анітрохи не бентежачись моєю присутністю.
На наступний день в першу чергу я відніс свій телефончик в спеціалізовану майстерню. Там мені запропонували залишити його на кілька годин. Я залишив, не моргнувши оком, і поїхав на роботу. Всі ці історії про цифрову залежність і неможливість прожити без смартфона один день – не більше, ніж журналістський штамп, невже інтелігентна людина може серйозно в це вірити.
У ліфті бізнес-центру в той день зібралося особливо багато народу. Всі вони дивились на мене, жадібно пожираючи мою вразливу оболонку очима (насправді ні, але спробуй доведи носію вразливої оболонки зворотне). Щоб захиститися від оптичного втручання, я відпрацьованим рухом поліз в кишеню за смартфоном…
Приблизно о дванадцятій годині дня в кінцівках почався легкий тремор. Я був впевнений, що пропускаю щось важливе. Цілий товарняк важливого, вагонів на двадцять. Я уявляв, ніби ось зараз, в цю саму хвилину на мій вимкнений смартфон намагається додзвонитися відомий нью-йоркський адвокат, щоб повідомити про раптову спадщину від мого невідомого троюрідного дідуся з клану Рокфеллерів.
На обіді мої колеги всі як один дивилися в свої телефони, а я дивився в суп. У супі, як виявилося, багато цікавого: для початку він виявився досить мокрим, чого я раніше не помічав. Коли по безтурботному штилю супу раптово пропливла зухвало помаранчева морквина, я ледь не вигукнув від захвату.
У районі третьої години я вирішив, що матінка мене вже поховала. Про дружину я не турбувався, бо ж перед виходом з дому попередив її про свої плани здати телефон в ремонт. Я подзвонив матінці на домашній зі стаціонарного телефону і рівно в момент з’єднання згадав, як вона боїться незнайомих номерів. Наступні півгодини я заспокоював її, що номер дійсно мій і це дійсно я. До мого дзвінка вона жила щасливо і зовсім не збиралася мене ховати.
Поговоривши з матінкою, о пів на четверту я здогадався, скільки ще добрих ні в чому не винних людей вже встигли мене втратити. Я зайшов в месенджер Фейсбук і сповістив людей так з двадцять про те, щоб вони не турбувалися і що зі мною все гаразд. Дев’ятнадцять осіб відповіли приблизно, що я занадто високої думки про своє місце в їхньому житті, а один чоловік запитав, хто я такий.
О п’ятій годині рівновага збунтувалася по-крупному. У мене спітніли долоні, поколювало в кінчиках пальців, сльозилися очі, пересохло в роті, з’явилося неймовірне хвилювання. Я приклав до вуха порожню долоню (спітнілу) і постояв так кілька хвилин. Трохи відпустило.
О шостій годині перед дзеркалом в чоловічому туалеті мені раптово до мурашок захотілося зробити Селфі.
О сьомій годині вечора заграли невидимі литаври, і повітря навколо наповнився невимовним пахощами: майстер повернув мені відремонтований смартфон. Долоньки, очі, рот і тахікардія стояли обнявшись і плакали від щастя.
Я вийшов з майстерні на вулицю. Вечір проникав в мене не як зазвичай, через очі і вуха, а безпосередньо через шкіру. Я весь дзвенів, наповнений вітром: я знову став людиною.
Раптово мій погляд впав на вивіску “Поштамп” на першому поверсі будинку навпроти. І як тільки наші предки умудрялися жити без смартфонів? Епічні часи. Атланти.
Автор: Олег Бaтлук.
Фото ілюстративне.
