fbpx
Без категорії
– В монастирі я знайшов спокій і своє призначення в житті, – говорить чернець Олексій. – Коли мені було вісімнадцять у мене було все, про що більшість ровесників лише мріяли: навчання у престижному столичному університеті, власна квартира і автомобіль, рахунок у закордонному банку. Мене можна було б назвати щасливим, якби не одне але

Сумні карі очі молодого ченця відчужено дивились у наш світ… Десять років тому він відрікся від мирської суєти і жодного разу не пожалкував про своє рішення.

– В монастирі я знайшов спокій і своє призначення в житті, – говорить чернець Олексій. – Коли мені було вісімнадцять у мене було все, про що більшість ровесників лише мріяли: навчання у престижному столичному університеті, власна квартира і автомобіль, рахунок у закордонному банку. Мене можна було б назвати щасливим, якби не одне але. Тоді пoхoрoнив найріднішу людину. Людину, якій був зобов’язаний усім тим, що у мене було, людину, яка замінила мені батька і матір, яка була справжнім другом. Це моя старша сестра Ольга. Їй було всього 28…

…З клaдовища вже давно розійшлися всі люди. Лише ми з Ольгою залишилися одні. Точніше, Ольги уже нема, є лише горбик землі, покритий квітами. І є я – один у цілому світі. Потоки сліз вириваються у мене із середини і я починаю ридати. Я не соромлюсь чужих поглядів, я втратив найріднішу людину…

Батька свого зовсім не пам’ятаю. Досить типова ситуація: він залишив нас, коли був зовсім маленьким. Мама нам, дітям, зовсім мало уваги приділяла, вона працювала зранку до ночі і все намагалася влаштувати особисте життя, яке ніяк не влаштовувалося. Виріс практично в Олі на руках. Вона водила мене в дитсадок, забирала додому, готувала мені їсти і не спала ночами, коли у мене піднімалася температура. Коли мені було десять років, помepла мама. І ми з Олею залишилися самі… Оля в той час навчалася в інституті іноземних мов. Вона вільно володіла трьома іноземними мовами, дуже гарно співала і була справжньою красунею. Викладачі інституту пророкували їй велике майбутнє. Але життя розпорядилося зовсім по-іншому.

Я пам’ятаю, як “доброзичлива” сусідка на площадці сказала мені: “Здасть, напевне, Ольга тебе до інтернату, інакше не потягне інститут”. Додому прибіг весь у сльозах. Оля здивовано стояла на порозі. Я впав на землю, обійняв її коліна і почав благати: “Олю, рідненька, не віддавай мене в інтернат.” Із Олиних очей текли сльози: “Та звідки у тебе такі думки з’явилися? Який інтернат? Я тебе нікому ніколи не віддам, адже ти – моя єдина рідна людина в усьому світі. А я вже роботу собі знайшла. Подумаєш, інститут, сотні людей живуть без інститутів.” І після паузи додала: “Покинула я інститут… Інститутів є сотні, а брат у мене один”. Який щасливий був у той момент, я обіймав її і шепотів : “Дякую”

… Невдовзі Оля влаштувалася на завод прибиральницею. З її розумом і вродою робити б кар’єру, а вона працювала із шваброю і ганчіркою…

Коли мені було 12 років, до нас додому прийшов молодий хлопець, з яким Оля на кухні про щось довго розмовляла, потім вона вийшла і мовила: “Пoзнайoмся, це – Сашко, мій майбутній чоловік”. Я простягнув для привітання руку, а він просто скуйовдив мені чуб, не відповівши на рукостискання. І чомусь через це він мені відразу не сподобався.

Оля готувалися до весілля. За тиждень до наміченої дати відбулася та розмова. Я прийшов зі школи і почув, що Оля із Сашею сваряться на кухні. Тихенько пробрався до кімнати. Мені так чітко було чути Сашин голос: “Олю, ну подумай, як ми будемо із ним жити в однокімнатній квартирі? Ми себе не можемо прогодувати, а тут ще й він. А що робитимемо, коли у нас з’являться свої діти? Ну віддай ти його до інтернату”. Знову прозвучало таке стpашне і нeнависне мені слово “інтернат”. Немов паpалізований, сидів на дивані і чекав, що зараз відчиняться двері, в кімнату ввійде Саша і силою потягне мене в інтернат. Проте на кухні пролунала чітко вимовлена Олею фраза:” Весілля не буде”. Після того двері нашого дому зачинилися за Сашею назавжди.

Тоді я відчув, наскільки заважаю Олі жити. Зібравшись із духом, рішуче підійшов до Олі і випалив: “Віддай мене в інтернат”. Оля нічого не відповіла, лише на її очах з’явилися сльози. Я підійшов до неї і почав гладити по голові. Вона враз підняла голову і рішуче сказала: “Поки я жuва, слово “інтернат” забудь назавжди”.

Коли Оля потрапила під скорочення на заводі, вона довгий час не могла знайти роботу. Ми ледь зводили кінці з кінцями на її допомогу з безробіття. Були такі дні, що в домі не було навіть хліба. За несплату відключили світло і телефон. Починалась зима, а у мене не було навіть зимового взуття. Коли на ранок випав сніг, Оля змусила мене до школи взути її кросівки з двома шерстяними носками, які були на кілька розмірів більші. В той день я прибіг зі школи після третього уроку і з порогу заявив: “У школу я більше не піду. Петро мене дражнив Маленьким Муком через твої кросівки”. В той момент лице Олі якось дивно змінилося, вона взяла свою записну книжку і пішла до телефона-автомата. Повернулася додому якась дивна і мовила: “Я знайшла добре оплачувану роботу, буду працювати перекладачем. Обіцяю, що незабаром ти матимеш усе”.

Читайте також: Лiкар виніс виpок: готуйтеся пoпpoщатися із сином. Соломія підвелася на ноги і ледь чутно з невпевненістю промовила: «Один шанс. Ще є один шанс». Вона нагадала чоловікові про монаха, який жив на Закарпатті. Про нього ще 12 років тому, на п’ятому курсі університету, розповідала викладачка на одній із пар релігієзнавства

Невдовзі Оля купила мені наймодніші кросівки і куртку. На день народження я отримав магнітофон, у нас з’явився новий кольоровий телевізор. Через півроку нас було не впізнати: ми були одягнені не гірше найбагатших людей міста. У нас завжди був повен холодильник продуктів. Невдовзі ми купили трикімнатну квартиру. У мене найпершого в класі з’явився відеомагнітофон. Я поступив вчитися у престижний столичний ВНЗ.

А одного ранку мені на очі потрапила газета, в якій була стаття із заголовком: “Пoвiя виявилась непрофесіоналом, за що поплатилася жuттям”. І поряд… фото моєї Олі…

Після пoхoрoну у моїй душі оселилася порожнеча. Я намагався її заповнити cпиpтним, жiнками. Але все було безрезультатно. І тоді я відчув потребу в Богові і вирішив присвятити своє життя йому. Я щодня молюся, щоб Господь простив Олі гріх, який вчинила заради мене її свята душа…

За матеріалами – Провінційка. Автор  – Вікторія ЛЕВЧУК, Рівне.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.