В моєму житті сталася дивна річ, коли люди копіюють один одного, але так ніколи й не спілкувалися, як рідні, проте вчинки і доля – однакові, якби я не намагалася бодай щось змінити.

Мій старший син Андрій не знав свого батька. Історія хоч і звична, але для мене тоді вона видавалася дуже несправедливою, адже я приводжу на світ для коханого спадкоємця, а у нього вже інша під боком.
Так, ні сном, ні духом не знала, що має мій Тарас когось, а коли не було кому з пологового зустріти, тоді й прозріла. Хата була моїх батьків, вони мене в неї й привезли з сином. Я сиділа в хаті, а Тарас з Орисею походжали попід руку у мене під вікнами, та тільки очима пасла чи не подумає Тарас хоч голову повернути на вікна. Не повертав.

Коли дитині виповнилося пів року, я поїхала з ним в місто, віддала в ясла, а сама на завод. Як же давно це було, всі молоді і радісні, як не танці, то посиденьки, співаємо… А далі я вже біля сина і теж співаю та пригадую за що ж я так Тараса полюбила.

За те, що самокрутку до губи приліпав, чи як зиркав з-під брів, а я думала, що то він так мене з усіх виділяє, а то у нього просто така звичка дивитися, а я собі й придумала гарячий і довгий закоханий погляд. Нічого він не хотів, нічого не прагнув і з розмов у нас було про його дитинство, про минуле, але майбутнє його не цікавило.

– Треба жити тепер і жити легко, – казав він мені.

А хто проти? Тільки ж за що так жити? Коли ми тільки одружилися, то він ще працював водієм на овочевій базі, а далі міняв роботи чи не кожні два-три місяці, бо ніде його не цінували, а за копійки він робити не буде.

Жили ми на мою зарплату та на те, що було з городу, батьки приймака пробували напоумлювати, але той тоді йшов до своєї матері і мені доводилося йти і перепрошувати.

Так ми жили десь три роки, а потім я зрозуміла, що при надії і дуже втішилася, що тепер для Тараса з’явиться стимул більше заробляти і прагнути піклуватися про нас не лише відаючи зарплату, але й ремонтуючи житло, в якому ми живемо, а не казати, що то не його і він спину гнути не планує.

А далі знайшов собі любов і вже й не крився, а як мені було в селі жити, коли таке щодень перед очима?

І ось я в місті знайшла свою долю, дуже хорошим був мій чоловік Максим, не робив різниці між дітьми і все зробив, як батько: дав дітям освіту, допоміг з житлом і ще планував з весіллям допомогти, але вже не судилося.

Справа в тому, що Андрій геть якось пустився берега і ще й брата свого, Матвія, який був на три роки молодший, за собою тягнув. Ледве Андрій відучився, на роботі не довго працював, хоч Максим дуже постарався аби йог туди взяли.

Далі на своїй квартирі, яку ми йому купили, почав жити в своє задоволення – гульбанить, нічого не робить, чекає, коли ми з батьком прийдемо та дамо гроші.

Каже, щоб дали сотню чи дві, бо він має йти на співбесіду та купить собі сорочку чи на таксі, чи на ще щось, але для вдалої співбесіди і ми спочатку радо давали та вірили йому, адже він був дуже переконливим.

Коли ж одного дня ми прийшли без попередження і застали там вже й Матвія, то терпець нам урвався і ми більше не давали ні копійки. Коли Матвій зрозумів, що так не можна, що він тим нас змушує хвилюватися, то й довчився, далі став працювати і завів стосунки, які вже йдуть до весілля.

А от Андрій ну ніяк! Сусіди на нього скаржаться, кажуть, що неможливо те все вже терпіти, а я не знаю, що й робити.

Розумієте, він просто викапаний батько в такій поведінці, але ж він його ні разу не бачив! Що це таке може бути, бо ж діти разом виховувалися, а тут з одного таке, а з іншого – сяке. Це якісь вроки чи що, якби ви сказали?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page