Коли мені кажуть, що я не хочу вертатися в Україну, бо тут з чоловіком працюю, то я лиш усміхаюся:
– Якби ви знали, що ми там лишили, то би нам не докоряли.
Люди й справді не розуміють, як то пережити, коли ти ростиш дитину, вкладаєш їй щось в голову, а далі все йде шкереберть. Все, що роки собі наперед планувала та робила, все отак йде за водою.
У нас була звичайна собі родина, ми з Василем однолітки, двадцять п’ять років одружені, за ці роки хату звели та до хати, за тим одним сумую – виглядом на наш сад, що садили, на та грядочки, що обробляла. Вже й не вернуся я туди, певно, не маю сили.
Отож, ми собі жили та сина вчили, як тут він в двадцять один рік захотів женитися. Я подумала, що зарано, а чоловік і каже:
– Та ми в двадцять женилися, хай йде.
Невістка така наче нічого, весілля зробили і стали вони жити у нас. Нема-нема, а вже невістка дитину чекає. Я зраділа, бо перший онук, то таки радість. А дитина маленька самі знаєте, яка пахуча, як та булочка.
І вже так я коло дитини ходила, краще, ніж коло сина.
Казала мені кума аби я невістку не та леліяла, бо вона не оцінить. Але я не могла спинитися, вже так любила свого Петрика, з рук не спускала.
А вона тоді вже й другу дитину чекає. Синові ще вчитися два роки, а тут вже друге. Ми з чоловіком порадилися та й свекрів залучили, бо ж онуків треба на ноги ставити.
– Ми ще молоді, – домовилися ми отак між собою, – а діти – то радість.
Отак постановили та й чекаємо друге, а тут сюрприз – буде двійня.
– То в нашому роду таке було, – кажуть вони.
Ну, три дитини, ви собі уявіть, яке то в хаті. Вже й невістка сама зазнала, що то таке ночами не спати.
Я з ніг валюся, чоловік вже мій сам куховарить, бо бачить, що не справляємося та й робить він на нас усіх.
Я не можу дочекатися, коли вже син піде на роботу, як тут невістка з четвертим…
Я посивіла. Чоловік до сина питає чи він знає щось, як тому запобігти.
– Тату, мамо, Іванка хоче вертку родину, – каже син і очима лупає.
Коли вже було четверте, то я вже не витримала. Сказала, що їду в Італію.
– Не кидай мене, – обіймав мене чоловік зі сльозами на очах.
– Я знайду тобі роботу і тебе викличу, – кажу я йому.
Отак ми з чоловіком живемо в горах і випасаємо барани, їх у нас триста штук, то треба випустити, видоїти, то все в ручну, руки отакенні, спини не чуємо, але то в сто раз краща робота, ніж бавити діти.
В нашій хаті живе сваха, помагає з дітьми. Поки їх четверо, але й ми тут не довго, хто його знає, що тим молодим в голову зайде?
Висилаємо їм гроші, то правда, бо краще відкупитися грошима. Мріємо, що наскладаємо їм на будинок, а самі вернемося у свій, як буде цілий, бо то такі діти, що й кота купають в балії, курей зганяють з гнізда, до пса в буду лізуть. З ними треба мати четверо очей і шестеро рук.
Не шкодую я за свахою, бо що виховала – то те й має. А наш що? Він в будь-якому віці кавалер, хіба ні? То нащо тоді молода жінка таке собі в голову вкладає?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
