fbpx

В неділю минулу Ольга нас із подругами запросила до себе на новосілля. Ми придбали подарунок, узяли віник, макітру, макогін гарний і пішли вітати її із новою квартирою. Гостина була веселою і багатою, але найцікавіше почалось, коли ми із дівчатами вийшли звідти

В неділю минулу Ольга нас із подругами запросила до себе на новосілля. Ми придбали подарунок, узяли віник, макітру, макогін гарний і пішли вітати її із новою квартирою. Гостина була веселою і багатою, але найцікавіше почалось, коли ми із дівчатами вийшли звідти.

Ольга, наша давня подруга і співробітниця. Усі ми працюємо багато років на одному і тому ж місці – бухгалтери в одній великій корпорації. як прийшли молодими співробітницями, так п’ятнадцять років на одному місці і є. Здружились за цей час гарно. п’ятеро нас і всі не розлий вода. Відпочиваємо разом часто.

От так наші долі за ці роки на очах у подруг і розвивались. Хто заміж вийшов, діти, свекруха. Хто розлучився і тягнеться сам із дітками. А кому в особистому не щастить. Але справжні випробування доля приготувала для Ольги нашої.

Свого часу її мама злягла. Вона бігала між роботою. спеціалістами і лежачою мамою. Працювала не тільки у нас, наскільки мені відомо, вона же вела фірму одну онлайн, так би мовити. Але гроші мов у прірву летіли, адже мамина недуга прогресувала.

Ольга була вельми симпатичною. безмежно доброю, але вже давно без блиску в очах і жаги до життя жінкою. Жили вони з мамою у комунальній квартирі (так, є вони і досі. як виявилось), а там свої “радощі”, адже сусіди один кращий іншого.

Ольгу ми шкодували, підтримували і всіляко їй допомагали. Справжньою несподіванкою для нас стала новина яку Ольга нам повідомила десь два роки тому – заміж вона виходить. звісно. ми просили познайомити нас із її нареченим, але Ольга не спішила.

Ми лиш із зрозуміли, що той чоловік досить таки забезпечений, адже першим ділом він придбав для них із Ольгою квартиру, а її маму відправив у дуже дорогий заклад, де їй надавали найкращий догляд.

З нареченим Ольги ми на весіллі познайомились і все зрозуміли. Я б такого красеня ніколи б подругам не показала, тут Ольга була права повністю.

І ось минулої неділі Ольга нас запросила до себе на новосілля. Вони лиш переїхали у свою квартиру і Ольга покликала нас, як найближчих їй людей, розділити із нею ту радість.

Нас зустріли гарним столом. Ольга провела нас квартирою, ми усі були в захваті від побаченого, адже все робилось дизайнером і то була не квартира – мрія, цукерочка. Посиділи гарно і вже за північ почали збиратись додому.

Нам таксі викликали, але ми вирішили трішки пройтись. адже територія поруч будинку була дуже гарною. Ольга швидко повернулась і тут почалось щось неймовірне. Дівчата, які щойно посміхались Ользі в обличчя аж зашипіли:

— Що це було таке? Ви бачили яка у неї сумка у коридорі стояла. Я спеціально глянула в інтернеті – п’ятдесят тисяч. Сфоткала туфлі, дивіться у нашій країні їх і в продажу немає – Італія тільки. Більше тисячі доларів одні туфлі.

Анна, розсудлива і трішки старша від нас жінка несподівано заторохтіла:

— Туфлі? Не сміши мене. Та там люстри які? А дзеркала? А вікна? Там штори тільки дві тисячі зелених, якщо не більше. Ви вартість квартир у цьому комплексі знаєте? Сюди, як у музей екскурсії водити треба.

Я була вражена почутим. Я ж то наївна, щиро раділа за Олю, адже знала через що та пройшла. А мої “подруги” не вгавали:

— Думаю, що вони довго разом не проживуть. Він прозріє рано чи пізно. У них нічого спільного. Ольга йому не пара, тут кожен скаже.

Я спробувала сказати, що Ольга заслужила на своє щастя, але на мене вилився потік критики, як моїх суджень, так і того, що хто заслужив. Додому я прийшла і розплакалась. Чомусь, стало неймовірно бридко. Уявила, як дівчата ходили і потай все фотографували, як шукали ціни і роздивлялись туфлі чужі.

З Ольгою і досі у теплих відносинах, хоч вона перейшла працювати на фірму до свого чоловіка. Часто зустрічаємось, вона при надії, живуть гарно із чоловіком.

А на роботу уже й ходити не хочу, адже глибоко розчарувалась у дівчатах. Перестала ділитись із ними своїми новинами, все більше відмовчуюсь.

Виявляється, не важко допомагати людині у скруті, важче – пережити чиєсь щастя, а ще важче – багатство.

Цікаво, то тільки мені так із колективом “пощастило” чи це скрізь так?

28,07,023

You cannot copy content of this page