То хіба це подруга?
А те, що я була зі своїми чоловіками строга, бо ж вони були такі наче діти безпорадні, все їм подай та принеси.
Чоловік на вчительській роботі і лиш знав книжки, син в нього пішов, бо поняття не мав як ті гроші заробляються.
От і прийшлося мені стати в цій родині за годувальницю. Не тому, що я така сильна… Я б радо сиділа вдома та гляділа сина… Просто не було кому за мене це зробити, тому й мала я це робити.
Мала заробити грошей, бо любила свого чоловіка. любила свого сина.
І так ми й жили, що Ярко не знав, скільки що коштує, правда міг і вечерю зготувати, уроки з сином робив і не лінувався зробити в хаті порядок.
Я була йому за це дуже вдячна і ми ніколи не мали суперечок щодо того, що він прибирає. Він бачив, в якому я приходила стані, коли хотілося просто впасти на ліжко і спати десять діб.
Справи у мене пішли в гору і я вже змогла собі дозволити невеличкий магазинчик, моталася по товар, мала двох працівниць.
Підріс і Вітя, вже йому треба й витися йти. Думала піде на економічний, щоб мені в чомусь допомогти, щоб стати на моє місце з часом.
– Мамо, я буду художником, – каже мені.
І що, я хіба сказала «ні», що подруга мені про характер каже? Я погодилася і він те й робив, що їздив в гори та малював етюди.
Вже всі стіни були в картинах і вже й у мене в магазині, та й у знайомих, а все ніяк не продаються його роботи.
Я тільки зітхала, бо розуміла, що та кравчучка – то моя навіки рідна подруга, з якою мене й поховають.
Звичайно, що Вітя вже дівчат приводив додому знайомитися, але я те все швидко зі своєї шиї струшувала:
– Продаватимеш картини, тоді й розраховуй на дружину, а інакше я вас годувати не буду.
Хіба я щось погане сказала? То чого я одразу «відлякувала»?
Хочеш з жінкою жити, то зароби на неї, або хай вона заробляє на тебе, про маму й тата тут вже не згадуй!
Звичайно, що син ображався, але дівчат більше не водив на знайомство.
А потім сталася аварія і все. Нема мені ні на кого працювати, ні для кого жити.
Ще й подруга прийшла з «утішаннями».
Виставила її за двері кілька днів не виходила з хати. Єдині. Хто мені не давав піти за рідними, то мої продав чині з магазину. Там щось не зійшлося, там товар зіпсутий, там брак, там ще щось.
Прийшлося вийти і все владнати, бо ж магазин, то як моя друга дитина, там мало все бути гаразд.
Рахувала дні, просто закреслювала в календарі, щоб вчасно справити і дев’ять і сорок…
Наближалося до року, коли одна з тих дівчат, що Вітя водив знайомитися прийшла і привела на поріг дитя.
– Слухайте, мені її ні з ким лишити, а така пропозиція випадає раз в житті. Вона Віті донька, ви вже мені повірте.
Я дивилася на маленьку дівчинку і не вірила своєму щастю! Погляд геть як і Віті!
Не вірила своєму щастю, а подруга моя, Зіна, тут-як-тут:
– Ой, не знаю я чи це правда. Ти краще зроби тест.
– Йди, Зіно, йди!
Не хотіла я нічого робити, боялася, що може бути не моя онучка, а я вже так її полюбила! Більше року нема від матері ні слуху, ні духу, а ми самі з Катрусею. Я думаю оформити повну опіку над дитиною, все одно чи Віті вона чи ні. Мені є для кого жити і це для мене головне.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
