Зробить свою роботу, причому дуже швидко і якісно, а потім, замість того, щоб сьорбнути кави чи пограти на компі в якусь гру, йде до того, хто найбільше відстає і пропонує свою допомогу. Безоплатно!
Спочатку всі думали, що хлопець вислужується перед начальством, набиває собі ціну, аж ні. Поводиться просто, з начальством не приятелює, благодійника з себе не корчить.
Допоможе, поплескає по плечу, скаже:
─ От і все, друже. Звертайся, якщо що, ─ і піде шукати, кому ще потрібно допомогти.
─ А може, він сильно віруючий? ─ висунув хтось таке припущення, ─ у них там вчать допомагати всім без розбору.
Однак згодом виявилося, що Андрій був навіть не в курсі, коли Великдень.
Через деякий час співробітники припинили ламати голову щодо Андрія. Ну допомагає хлопець, то й супер.
Це навіть вигідно. Не встигаєш ─ він тут як тут:
─ Давай допоможу. ─ А обличчя таке ясне, очі посміхаються ─ ангел, та й годі.
Одного разу, на спільній вечірці, колеги запитали хлопця:
─ Андрію, скажи чесно, чому ти всім допомагаєш? Навіщо це тобі?
І хлопець розповів свою історію.
─ У дитинстві я був конкретним пампухом. Хлопці глузували з мене, навіть більше. А що я міг вдіяти? Ми жили з бабусею. Вона такі пиріжки пекла! Досі, коли згадую, слинка тече. Так от. У сьомому класі до нас прийшов новенький Семенюк Сашко. Виявилося, що він займався легкою атлетикою, навіть мав перший юнацький розряд. Дівчата за ним сохли, хлопчаки поважали, але він все одно був дуже простим, не зарозумілим. На фізкультурі не випендрювався, що швидше за всіх бігає і далі за всіх стрибає. Ніколи не насміхався наді мною, коли я найостаннішим до фінішу приповзав. Тільки запитав якось:
─ Ти чому такий? Нездужаєш?
─ Ні.
─ То позбудься всього цього! ─ Сашко махнув рукою навколо моєї неосяжної фігури.
─ Та не можу я, ну і нехай, хтось же має бути гірший за всіх, ─ мало не розплакавшись, сказав я і відійшов в бік.
На наступному уроці фізкультури ми здавали крос на час. Так от. Сашко від самого старту біг поруч зі мною, а на фініші пригальмував, щоб я не прийшов останнім.
─ Бачиш! ─ радісно сказав він, ─ не ти, а я ─ гірший від всіх! Тепер потрібно ще кого-небудь обігнати!
Словом, з того дня Сашко прилип до мене абсолютно. Покликав на свої тренування. Тренер у нього був чудовий. Допоміг мені стати людиною. За рік я добряче схуд, зміцнів, потоваришував з іншими хлопцями. А там і однокласники підтягнулися. Моє життя докорінно змінилося, а все чому? Та тому що знайшлася людина, яка допомогла мені повірити в себе, подарувала надію.
А чим я гірше? Мені ж неважко допомогти, якщо я нічим не зайнятий. Ну хіба не так?
Хтось із співробітників відвів очі, хтось плескав Андрія по плечу і казав:
─ Тепер нам все зрозуміло, бро!
Одна дівчина запитала:
─ Ти досі дружиш з тим хлопцем?
Андрій відразу знітився. Настрій у нього зіпсувався.
─ Ні, ─ трохи помовчавши, відповів він, ─ Сашка нещодавно не стало.
Всі якось притихли, не знаючи, що й сказати, і не наважуючись запитати, що трапилося з хлопцем.
Андрій вийшов із залу.
─ Це він в пам’ять про друга, ─ сказав хтось, ─ Буває ж таке, в наші дні.
Автор: Svetlalana Sushko.
Фото ілюстративна. Pexels.
