А починалося все з ентузіазмом.
Донечка, Віра, заміж зібралася. Таке рішення вона прийняла раптово, хоча їй лише нещодавно виповнилося вісімнадцять років. Ще вчора фиркала, коли бачила чиєсь весілля. «Фу, — говорила Віра, — Які нісенітниці ці ваші весілля. Грошей купу вбухають, невідомих родичів нагодують і сидять радісні, бовдури. Тьху, дивитися на таке не можу. Я б,— говорила донька, ніколи в житті на законний шлюб не погодилася. Вільною бути хочу і самодостатньою жінкою. Бо потім почнеться — борщ вари, блузку он ту на роботу вдягнути не смій, всі вихідні пилюку з під ліжка шваброю діставай. Ще й всілякі обов’язки виконуй. Губи своє єдине життя. Е ні! Нам такого не треба».
І вчилася собі Віра спокійно в технікумі, мріючи про запаморочливу кар’єру товарознавця.
А тут раптом все змінилося. Віра каблучки вибирає і в РАЦС заяву збирається нести. Галина Федорівна, звичайно ж була здивована. «Чого це ти, —каже, — доню, дивуєш мене такою несподіванкою? Ти ж на законний шлюб чхала з високої дзвіниці. Засуджувала, так би мовити, наречених. Самостійність і кар’єра у тебе завжди були на першому місці. Бігом розповідай, що трапилося.
А Віра їй і відповідає: «Матусю, ви ж знаєте, що людина все життя розвиває свою особистість —дорослішає, переглядає окремі аспекти свого життя. І я теж переглянула. Чого це я буду йти одна життєвим шляхом? Мені теж захотілося своє гніздечко звити. Петю, свого нареченого, я знаю лише третій тиждень, а у мене таке відчуття, ніби весь мій світ відразу перевернувся. Нам захотілося узаконити стосунки і все, у цьому немає нічого поганого».
Але Галина Федорівна ніяк не могла повірити, що донька могла так різко змінити свою думку. «Ти ж, — каже мати, — мене навіть із нареченим не познайомила. Я мрію на нього поглянути, щоб скласти собі, про майбутнього зятя хоч якесь враження. Я своїм досвідченим оком швиденько усі приховані дефекти у твого претендента виявлю. Та й батьки його викликають у мене величезну цікавість. Не по-людськи якось це все —навіть свататися до тебе не прийшли».
А, Віра їй відповідає: «Це все дрібниці і пережитки минулого. Навіщо тобі чужі родичі, щоб приперлися і про купця та товар заливали. Сиди собі і радій, що донька твоя схаменулася і за голову взялася».
Але серце матері спокою не знає. «Стривай, Віро, — каже. — Чи може ти при надії? Чи не чекаєте ви з невідомим мені нареченим Петром на дитинку, бо дуже вже ви з одруженням поспішайте».
А Віра їй і каже. «Мамо, облиште свої безглузді фантазії. Я заміж через справжнє кохання виходжу. Просто така ось сильна любов на мене звалилася. І на мого нареченого теж. Одне без одного дихати не можемо. Тільки ось на секунду розлучимося, так відразу й сумуємо. Від туги не можемо їсти і не пити».
Але Галина Федорівна все ж вмовила доньку познайомити її з судженим. І Віра виконала материнське прохання — привела благовірного до хати. А Галина Федорівна Петю побачила і мало не впала. Наречений виявився справжнім «велетнем» зріст у нього був десь метр з кепкою. Сутулий і кволий хлопчина. Рудий блондин. Увесь час метушився, ґудзики крутив і одним оком моргав. Непрезентабельний такий тип. І на знайомство з майбутньою тещею з порожніми руками прийшов. Навіть, якихось квітів задрипаних не прихопив.
Галина Федорівна трохи оговталася і Віру свою в іншу кімнату потягла. «Ти що вже геть з глузду з’їхала? Навіщо тобі ця нежить? Ти он яка дівчина красива, до тебе ж такі хлопці залицяються! Он один тільки Михайло чого вартий — як намальований. Лице широке, кругле. Руки чоловічі — здоровенні. Два метри зросту, військовий. Сиди і просто милуйся таким чудовим чоловіком. Ось за нього б заміж і йшла, за Михайла.
А Віра у відповідь гірко заплакала. І розповіла усе, як є: «Зізнаюся. Я при надії від цього Михайла рукатого. Зробив мені дитинку — і втік. І дзвонити йому строго-настрого заборонив. «Ніколи мені, — сказав, — буде з тобою ляси точити — служба у мене дуже відповідальна намічається. І до батьківства я, поки що не готовий. До побачення, мила моя Віро. Щасливо вам залишатися. Якщо буде хлопчик — назви його моїм, так би мовити, світлим ім’ям».
А Вірі, як бути далі? Ще й технікум не закінчила! І жити вдома ніде з дитям — в однокімнатній квартирі. Вони ж усі тут з розуму зійдуть. «Ну зійдемо ж, матінко? — і Галина Федорівна підтвердила. — зійдемо. Це вже як пити дати».
А тут — Петро. «Ти, — каже Віра, — мамо, не дивись, що він зовні дивний трохи. У нього до мене великі почуття і квартира в передмісті йому дісталася. І він офіційно працює в сфері будівництва. Добродушний чоловік. А з обличчя води не пити, як всі ми знаємо.
Якось змирилися, звичайно, з умовами і різними нюансами. Одружилася Віра з Петром. Живуть щасливою родиною у власній оселі. І дитинка у них народилася — Марусею назвали. Дуже лагідне дитя, круглолице дисципліноване. Петро любить дочку дуже любить, все для неї робить.
Але не довго вони так жили. Вилізли різні нові нюанси.
Прибігає якось Віра до мами. Марусенька під пахвою, в руці валіза з речами. Плаче. «Матусенько, — каже, —Рідненька! Так за кого ж ти мене заміж віддала? Він же ж, Петя цей, професійний брехун! Хата ж то не йому одноосібно у спадок дісталася. Він її з братом ділить. Ось брат і повернувся. Сорок років йому, весь синій, зубів немає, чхати він хотів на наш сімейний затишок. Чаю вимагає йому приносити. І обіцяє мене з дому виписати. «Маю законне право!» — каже.
Але і це ще не вся історія, матінко! З’явилася до нас напередодні одна пані. Вчепилася мені в волосся і гукає: «Він мій і тільки мій! — вона про Петю. — У нас з ним діточок двоє, хоч і не в шлюбі народжених». — І діточок вперед штовхає, а вони вилитий Петро. А Петя і не відпирається, ніби й соромитись нічого. «Так, —каже, — і є. І я їх без грошей і без батьківської опіки не залишу».
Так ось все у них і закінчилося в результаті. Вихованням Марусі тепер Галина Федорівна займається. А Віра життя своє влаштовує — товарознавцем трудиться і з привабливим військовим перспективні відносини завела.
Фото ілюстративне.
