Сьогодні моя подруга мене просто вразила. Ніколи б не подумала, що в цій красивій жінці досі живе злякана дівчинка.
А почалося все з банального – вона пройшла повз мене на вулиці і не привіталася. Ті кілька хвилин, що я ошелешено стояла, а потім пригадувала чи чогось їй не наговорила неприємного, Оленка вже далеко зайшла. Галасувати на людях я постидалася, тому пішла по своїх справах, а їй вечором зателефонувала і напросилася в гості. Розумієте, коли людина така заклопотана, що нікого навколо не бачить, значить щось сталося, а це потрібно негайно обговорити.
Отож, приходжу, вона рада-усміхнена, обіймаємося і на кухню. Сиджу десять хвилин, двадцять. Вже все і всіх обговорили, а вона не колеться. Я не витримую:
– Я тебе сьогодні бачила, – починаю здалеку
– То чому не привіталася? – дивується вона.
– Ти ж пройшла повз мене і не глянула – випалюю і ображено дивлюся на неї.
– Та зі мною таке буває! – знітилася вона. – Розумієш, у мене поганий зір.
– Чому ж ти в окулярах не ходиш?
– Та вже якось так звикла.
Звикла? У моїй голові не вкладається, як можна звикнути до того, що заважає жити повноцінно, замість того аби вдягти окуляри?
Тоді вона й розказала, що й досі соромиться бути на людях в окулярах, бо вона не гарна! Одразу чує глухий гул з минулого: «Тартілла! Тартілла!Тартілла!». Не можна все спихнути на дитячу безсердечність, бо тодішні окуляри були не просто негарні. Велетенські, масивні, якогось такого брудного кольору. Оленка вирішила, що ніколи не буде їх носити, як виросте. Тому, коли вступила в університет, то сиділа в окулярах тільки на парах, а потім швиденько ховала аби, навіть, з одногрупників ніхто не бачив, що вона носить окуляри.
– Але ж це дуже тяжко не бачити речей, людей!
– Та все обходилося. Єдина незручність була, хіба, з хлопцями. Усміхаєшся якомусь, бо здається тобі симпатичним, а він як підійде ближче, то хоч тікай.
– Але ж зараз так багато різних оправ, які тобі личитимуть!
– Я не можу вибрати. Які не одягну – ніби в салоні гарно, а як вставлять лінзи – то я геть собі не подобаюся. Тому ношу вдома.
– Показуй.
Вона прийшла вся зашаріла в доволі гарних окулярах. Вони були звичайними, але точно не споганювали її зовнішність.
– Не найгірше, що я бачила, але я вже точно знаю, що подарую тобі на день народження, – сказала я.
Ми ще трохи посиділи і посміялися з її опусів «трохи бачу, трохи ні» і я пішла додому.
Темні зимові вечори і калюжі під ногами. Як вона з цим справляється і, найголовніше, навіщо? Невже жінка, заради «красиво» відкидає здоровий глузд і «зручно»? Відповідь була очевидна, бо я була без шапки, а холодний вітер продував вуха. Вдома я подивилася на своє червоне обличчя і, слава богу, пухнасте волосся. Чому я не вдягла шапку? Очевидно, що помила голову і не хотіла, щоб вона швидше жиріла під шапкою. Очевидно, бо так красивіше. Боже мій!
В шафі мене знову чекала несподіванка, бо там висіла моя стара вовча шуба, яку я роки не носила, бо не мала приводу. Як на неї гавкали пси, коли я лиш дівувала і хизувалася цією шубою перед подругами. Проте вона роки заважає в шафі, але я не наважуюся її викинути.
А взуття? Скільки разів я купувала його, бо воно гарне, але трохи тисне? А потім не купувала інше, бо ж у мене є! Скільки мозолів мені натерли ті туфлі, хоч вони виглядали просто неперевершено..
А одяг? Обтягуючий, незручний і синтетичний, бо знову ж таки – красиво. Це колись минає?
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
