Тоді мені було тридцять вісім років, я працювала в сільському магазині і приходила до себе після важкого розлучення. Чоловік знайшов іншу, а я приїхала до батьків в село. Син якраз мав іти в перший клас, от і пішов в сільську школу, бо оренду квартир ми б не потягнули. Так я пішла в магазин працювати і там зустріла Володю, він привозив нам товар і ми часто бачилися.
Він мені дуже сподобався. Симпатичний, хоч і старший за мене на десять років. Сказав, що удівець і скоро забере мене в місто жити, тільки приготує все в квартирі.
Я не дуже вірила словам, тому не підпускала його до себе, але потім він мене запросив на вихідні до себе на квартиру і я зрозуміла, що там справді жінки нема, речей жіночих так само і я повірила, що Володя каже правду.
Ми почали зустрічатися на вихідні і я вже потроху переносила свої речі на квартиру, ну щоб було в що переодягтися і як би так якась інша жінка прийшла на квартиру, то зрозуміла, що місце зайняте.
Так тривало десь місяці чотири, Володя вже мене просив переїхати і жити.
– Забирай сина і будемо жити як родина. Не хочу з тобою й на хвилину розлучатися.
Я погодилася, але сказала, хай вже дитина перший клас в селі закінчить, а я поки тут роботу підшукаю.
І ось я собі зранку встала пізно, бо у мене співбесіда була після обіду, то я й дуже здивувалася, що хтось відкриває двері, адже Володя цілими днями в роз’їздах.
А тут жінка така вся змарніла каже мені:
– Я щось вас не впізнаю, чому мене не попередили, що квартиранти з’їхали? Розберуся, але чого ви не платите за квартиру?
– Жіночко, яка оренда? Це квартира мого чоловіка, а ви що тут забули?
Бачу, а та по стіні сповзає, ну я й на диван та води дала, а та на мене дивиться. А тоді давай реготати.
– От хитрун. І нічого мені не сказав, навіть не натякнув.
– Та хто ви?
– Я – його дружина…
Вже прийшла моя черга бліднути, бо я по собі знаю, як таке почути.
– Та не може бути, він сказав, що удівець…
– То він так надіявся…
Жінку звали Вітою і вона справді була на тривалому лікуванні, прогнозів ніяких не давали, але жінка потроху йшла на поправку.
– А я думаю, чого це він мене не провідує…
– Слухайте, я не знала, чесно, та й квартира ця не виглядає на сімейне гніздечко. Я вам співчуваю і все таке, але я не знала і вже зберу речі та поїду.
Але тут вже зайшов Володя. Очі стали круглі, забігали, а тоді й каже:
– А що ти хотіла? Я чоловік і мені потрібна дружина!
Тут ми вже обоє на нього як напосядемося, що світив він п’ятами як миленький. Віддихалися, подивилися одна на одну і давай реготати.
– Слухай, вже ніч, то переночуй, а завтра поїдеш.
– Дякую, бо мені до села добиратися, то я хіба би пішки йшла…
Ми вирішили випити чаю, бо в горлі геть пересохло від цих переживань, розговорилися. Виявилося, що Віта має магазин і їй треба продавчиня. Так я почала на неї працювати і жити з сином в її квартирі. Вона одужала і стала моїй дитині чи не найкращою тіткою, завжди бабувала його, бо своїх дітей у неї не було.
Ми дружимо вже й сім’ями, бо я знайшла гарного чоловіка і вона теж знайшла своє щастя. Але історію нашого знайомства досі тримаємо в таємниці. Чогось не думаємо, що нас зрозуміють, бо ж суперниці не можуть стати подругами. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота