В той день я втратила коханого, але знайшла вірну подругу, ми й досі дружимо і зі сміхом згадуємо той день. А починався він, як поганенька історія: хтось відкриває двері, я думаю, що то Володя, аж тут якась жінка і з претензіями, чого я не плачу за квартиру. А далі таке почалося

Тоді мені було тридцять вісім років, я працювала в сільському магазині і приходила до себе після важкого розлучення. Чоловік знайшов іншу, а я приїхала до батьків в село. Син якраз мав іти в перший клас, от і пішов в сільську школу, бо оренду квартир ми б не потягнули. Так я пішла в магазин працювати і там зустріла Володю, він привозив нам товар і ми часто бачилися.

Він мені дуже сподобався. Симпатичний, хоч і старший за мене на десять років. Сказав, що удівець і скоро забере мене в місто жити, тільки приготує все в квартирі.

Я не дуже вірила словам, тому не підпускала його до себе, але потім він мене запросив на вихідні до себе на квартиру і я зрозуміла, що там справді жінки нема, речей жіночих так само і я повірила, що Володя каже правду.

Ми почали зустрічатися на вихідні і я вже потроху переносила свої речі на квартиру, ну щоб було в що переодягтися і як би так якась інша жінка прийшла на квартиру, то зрозуміла, що місце зайняте.

Так тривало десь місяці чотири, Володя вже мене просив переїхати і жити.

– Забирай сина і будемо жити як родина. Не хочу з тобою й на хвилину розлучатися.

Я погодилася, але сказала, хай вже дитина перший клас в селі закінчить, а я поки тут роботу підшукаю.

І ось я собі зранку встала пізно, бо у мене співбесіда була після обіду, то я й дуже здивувалася, що хтось відкриває двері, адже Володя цілими днями в роз’їздах.

А тут жінка така вся змарніла каже мені:

– Я щось вас не впізнаю, чому мене не попередили, що квартиранти з’їхали? Розберуся, але чого ви не платите за квартиру?

– Жіночко, яка оренда? Це квартира мого чоловіка, а ви що тут забули?

Бачу, а та по стіні сповзає, ну я й на диван та води дала, а та на мене дивиться. А тоді давай реготати.

– От хитрун. І нічого мені не сказав, навіть не натякнув.

– Та хто ви?

– Я – його дружина…

Вже прийшла моя черга бліднути, бо я по собі знаю, як таке почути.

– Та не може бути, він сказав, що удівець…

– То він так надіявся…

Жінку звали Вітою і вона справді була на тривалому лікуванні, прогнозів ніяких не давали, але жінка потроху йшла на поправку.

– А я думаю, чого це він мене не провідує…

– Слухайте, я не знала, чесно, та й квартира ця не виглядає на сімейне гніздечко. Я вам співчуваю і все таке, але я не знала і вже зберу речі та поїду.

Але тут вже зайшов Володя. Очі стали круглі, забігали, а тоді й каже:

– А що ти хотіла? Я чоловік і мені потрібна дружина!

Тут ми вже обоє на нього як напосядемося, що світив він п’ятами як миленький. Віддихалися, подивилися одна на одну і давай реготати.

– Слухай, вже ніч, то переночуй, а завтра поїдеш.

– Дякую, бо мені до села добиратися, то я хіба би пішки йшла…

Ми вирішили випити чаю, бо в горлі геть пересохло від цих переживань, розговорилися. Виявилося, що Віта має магазин і їй треба продавчиня. Так я почала на неї працювати і жити з сином в її квартирі. Вона одужала і стала моїй дитині чи не найкращою тіткою, завжди бабувала його, бо своїх дітей у неї не було.

Ми дружимо вже й сім’ями, бо я знайшла гарного чоловіка і вона теж знайшла своє щастя. Але історію нашого знайомства досі тримаємо в таємниці. Чогось не думаємо, що нас зрозуміють, бо ж суперниці не можуть стати подругами. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page