Ми з Дмитром в село переїхали п’ять років тому, причина дуже проста – донька вийшла заміж і я наполягла аби ми переїхали в село, то лише десять кілометрів від міста і будемо на роботу доїжджати. І саме ця подія й стала причиною вічного невдоволення всім для чоловіка.
Розумієте, я жінка – міська і ніколи в селі не жила, а от Дмитро – навпаки, він вчився в селі і часто пригадує, як його батьки залучали до кожної справи, а він того не хотів і близько.
– Ти знаєш, що таке коло корови ходити чи коло городу?, – не раз мені жалівся.
І він був дуже радий, що я міська дівчина і тепер він навіки оселиться в місті. Так і було, ми жили і працювали, у нас двоє дітей і вже пенсія на носі. І тут донька нас ошелешила тим, що вона при надії.
– Мамо, ми оренду квартири вже не потягнемо. Василеві батьки й так допомагають. Може, ви з татом переїдете в село, а ми будемо тут?
Я радо погодилася, чи то вік такий, чи що, але я вже міста не хочу. А от Дмитро просто на диби став:
– То моя квартира! Я на неї заробив, хай її любий їде так само на будову і заробить, а то не будуть цінувати і на старості й не доглянуть.
Але я наполягла на своєму і тепер кожен день я маю клопіт, бо чоловік бурчить, що йому треба їхати на роботу. Якщо чесно, то там на велосипеді можна проїхати чи автобусом, але ні, він заводить машину, дослухається як вона пихтить, жаліється на ціни на бензин, на деталі… Я маю одні нерви.
Мені легше, бо я знайшла роботу тут в селі у школі на чверть ставки і мені більше й не треба, бо я маю геть іншу забавку – парник і город.
Як я полюбила це діло! Я не знаю що, але я, як починаю в городі робити, то мені одразу думки прояснюються, я не маю того тиску, як в місті, тих непотрібних думок, у мене все дуже визначене і просте.
Коли я захотіла парник, то Дмитро знову за своє – купу грошей коштує, а не виплатиться і через десять років.
– Ти бачиш, яка тут земля, скільки тут усяких добрив треба, торфу. Краще б поїхали десь відпочити, ніж на це викидати гроші.
Але я вперлася і купила парник. Чоловік лежав на дивані, бо втомився через їзду з міста, а сусід Вадим допоміг мені його встановити, підказав, де купити торфу, в кого перегній.
І від тоді так повелося, що Вадим став мені за порадника і помічника. Перший рік я така щаслива везла зелень з парника доньці, наче найцінніший скарб, а через якийсь час вона й каже:
– Мамо, та скільки можна? Інші кури з села везуть, а ти траву.
Їхала я додому сама не своя – чоловік не підтримує, доньці нічого не треба, нащо я це роблю?
– Ти чого така сумна, сусідко, – питає Вадим.
Я й розказала, а він сміється:
– То бог приказав аби ти продавала це на базарі. Я бусом їжджу, то можу тобі привозити.
І знаєте що? Я погодилася! Раз повезла – розібрали люди, бо я й ціну не дерла, бо щоб спожили люди і не пропала моя праця. І отак повелося, що я собі з сусідом маю такий бізнес, бо я йому плачу за бензин і даю зверху, що мені помагає принести.
І ось так я вже від чоловіка віддалилася остаточно, живемо як сусіди, бо мені ті його образи не село не зрозумілі.
Та й без натяків Вадима я думала про те, що може б і зійшлися та разом щось робили. Аж тут чоловік по базарі йде та головою за мною шукає. Стала я думати чи мені його окликнути, бо й не хотіла той його скислий погляд бачити, але, може, щось сталося.
– Дмитре!
– А ти тут, я подумав, що ти вже все продала та я б поміг тобі.
– Мені вже Вадим помагає.
– Ой, та досить вже йому коло тебе крутитися. Хай вже жениться, а тобі дає спокій. Я тобі буду помагати тепер.
І отак він перемінився чогось. І не знаю чи тому радіти чи ні, бо таки з Вадима кращий помічник і господар, ніж з мого чоловіка. Як мені бути в цій ситуації, бо як його ображу, то вже ніякої родини не буде.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота