fbpx
Без категорії
– Вадиме, привіт! – сказала, зайшовши до кімнати. Подарунок випав з її рук. Вадим був не oдин, а з її подругою

Вона раділа, що все так гарно складається, справи завершені, її відрядження закінчилося. Тепер зможе раніше приїхати додому. Дівчина вже й не сподівалася зустріти свято з коханим. Всю дорогу уявляла, притискаючи до гpудей подарунок, як зрадіє Вадим. Адже сьогодні особливий день – День святого Валентина. Вона уявляла його обличчя, коли він побачить її на порозі свого дому, тому й вирішила не телефонувати, а зробити сюрприз. Дівчина відчинила двері своїм ключем. Вона ніколи раніше цього не робила, але вирішила, що сьогодні можна зробити виняток.

– Вадиме, привіт! – сказала, зайшовши до кімнати. Подарунок випав з її рук. Вадим був не oдин, а з її подругою.

– А ти чому не повідомила, що приїдеш раніше? – розгублено запитав хлопець, але вона цього вже не чула, а бігла вниз східцями. Бігла довго, не розбираючи дороги, сльози текли по її обличчю. Нарешті зупинилася і побачила, що вона в незнайомому місці. Довго брела тихими вуличками і не помітила, як підійшла до якоїсь кав’ярні. Гіркуватий запах покликав її всередину. Вже за столиком, вдихаючи аромат смачної кави, вона відчула полегшення, немов скинула з себе важкий тягар. Дівчина була заглиблена в свої думки і не помітила, що в невеличкому залі відбувалася розважальна програма. Ведуча підійшла до її столика і попросила показати «валентинку», яку їй дали при вході. Виявилося, що такий же номер був і у симпатичного нeзнaйoмого хлопця. Дівчина поглянула в його очі, кольору лісового горіха, і чомусь пішла разом із ним брати участь у якихось смішних конкурсах. Потім їх обрали найкращою парою. Ведуча запитала, як їх звати, і вони в один голос відповіли: «Валентина», «Валентин». Всі зааплодували. «Не може бути! – вигукнула дівчина. – Який збіг!»

«Це – доля», – серйозно відповів він. Валентина промовчала. Разом сіли за столик. Так і минув цей вечір: вони розмовляли, сміялися, танцювали. Їй було легко з ним. Валентина спіймала себе на думці, що вона наче знає його дуже давно. Але коли прощалися, свого телефону йому не дала. «Це лише один день, казка, сон. Я завжди буду його пам’ятати. Але це просто збіг». «А може, це – доля?!» – знову повторив він. Але Валентина вже зникла в темряві. Валентин ще довго приходив до кав’ярні, сподіваючись знову зустріти Валентину, але вона там не з’являлася.

Читайте також: Тихенько зареєстрували шлюб. Після тієї урочистої події Іринка не прийшла ночувати додому. На ранок, коли доїла корову, почула: – Я не буду питати, де ти була. Мені все зрозуміло. Я не хочу, щоб ти думала, що я зовсім з глузду з’їхав. Я тебе не зачеплю. Не бійся мене. Одне прошу – не бійся мене

Минув рік… Валентина відвезла речі додому і вирішила пройтися, випити кави. Блукала тихими вуличками, раділа, що знову вдома, жадібно вдихаючи рідне повітря. Вона сумувала за всім цим, і ще була якась незрозуміла туга. Думки пливли, як легкі хмаринки, і ноги привели її до знайомої кав’ярні. Валентина смакувала улюблений напій, бо скучила за ним. Там, де вона жила, прийнято пити чай. Раптом упіймала на собі чийсь погляд і, підвівши голову, побачила, що на неї дивиться якийсь чоловік. Вона відвела погляд, але обличчя здалося їй знайомим. Знову поглянула на нього, їхні погляди зустрілися, і вона потонула в горіхових очах. «Я приходив сюди майже щодня, знав, що неодмінно побачу тебе знову», – сказав він. Валентина розповіла, що їй давно пропонували поїхати на стажування за кордон, але вона не хотіла розлучатися з коханим Вадимом. Та тоді, коли вони, все ж, розійшлися, її вже нічого тут не тримало.

Минув рік, вони одружилися. Ще через рік народилася донечка, маленьке янголятко з горіховими очима, як у татка.

Тепер Валентина знає, що доля може чекати десь там, за рогом, тільки потрібно вчасно помітити її і не упустити свій шанс бути щасливою!

За матеріалами – Українське слово, автор – Оксана МЕРЕЖКО.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

facebook