Валь! – мовила так тихо, що що й сама себе не чула, – Валь, він третій день не відповідає. В-а-а-а-ль, – протягла уже плачучи, – що ж я накоїла, Валюшко?

Третій день ніяк не могла Галина заспокоїтись. Спочатку, як дізналась ту новину, аж літала по хаті голосно гупаючи дверима. Не допомагало анітрішки. Це ж треба таке? Отак вона його виховала? Таке зробив. Сам ріс без тата а власним дітям тієї ж долі захотів? Вона ж йому з пелюшок щодня повторювала: “Що б там сину не було, а родину не руйнуй. Оце бачиш, як тобі татка потрібно? Тож не позбавляй його своїх дітей – не йди з родини ніколи. Чув?”.

Малим Ярослав її на ту мамину тираду завше кивав головою і ехом вторив “Ніколи”, а три дні тому зателефонував і заявив, що вони зі Станіславою розлучитись вирішили.

— Зробиш так – ти мені не син більше, – так і сказала йому. – Щоб очі мої більше тебе не бачили, а вуха не чули. Двох дітей осиротити в такий час. І не кажи, що будеш з ними завжди, то не те. Не виправдовуйся. Або ти в родину повертаєшся, або бачити тебе більше і чути не хочу ніколи в житті. – рyбонула і вимкнула зв’язок.

Це ж треба, йти з родини? Бачила Галина звісноnще з весілля, що Станіслава не пара її Ярославу. Але ж прожили якось п’ятнадцять років. Он двоє дітей підростають, хлопчакам лиш 10 і 8, а він покинути їх захотів. І виправдання оці сучасні: “Мамо, рішення було спільним. Ми зрозуміли, що більше не хочемо терпіти, залишимось друзями. Просто ми не пара і ніколи нею не були”.

Ага, не “пара” вони. У такий час дружину залишив. Вона ж напевне там чекає його, переживає, а він оце надумав. Дзвонила до Станіслави, хотіла підтримати, поспівчувати, але та не дала і слова мовити:

— Мамо, то наше спільне виважене рішення. Так для нас обох буде краще. Останні п’ять років усе до того йшло. Хоч ми і не разом будем, але дітей виховуватимемо спільно. Ярослав, дай Боже, повернеться і все буде добре.

Не витримала таки на самоті Галина, побігла до сусідки – хресної Ярослава.

— А я йому так і сказала, – переповідала все кумі, – Щоб очі мої тебе не бачили і вуха не чули доки не повернешся в родину.

Кума саме воду пила то так і завмеeрла з чашкою в руці. А потім усе що було у тій чашці було, у бік Галинин полетіло. Та аж підскочила від несподіванки такої, хотіла щось було сказати, але вираз обличчя куми і слова вимовити не дав. Та йшла на неї горою. Очі блискавки так і метали. І де оте все у добрій Валі узялось.

— Ти що… Ти що таке йому сказала? – процідила крізь зуби, аж захрипаючи від обурення. – Галко, чи ти маєш Бога в сeрці. Твій єдиний син. Одна дитина. Ти мама. Де він зараз, Галко?

— Тю, на тебе! – злякaно мовила відступаючи на крок назад, – Як де? Ти ж знаєш. На Півдні зараз. Та ти чого, Валь?

— На Півдні? На вiйні! А ти мама, що своїй дитині побажала: ні бачити, ні чути? То  що ти сину своєму бажаєш, а? Материнська молитва і з пекла дістати може, кyлю відвести, а ти своїй дитині чого побажала, га?

Галина сполотніла. Враз по щоках побігли величезні сльози:

— Валь! – мовила так тихо, що що й сама себе не чула, – Валь, він третій день не відповідає. В-а-а-а-ль, – протягла уже плачучи, – що ж я накоїла, Валюшко?

Вискочила в двері і додому. Впала перед образами і не молилась, волала до небес. Просила прощення за свої слова, просила Матінку Божу і всі сили небесні її сина берегти.

Їй зателефонують наступного дня і скажуть, що її Ярослав зник. Поки не відомо, чи серед живих, чи в полоні. Кума буде поруч увесь той час. Жінки плакатимуть і молитимуться, об’їдуть усі церкви і монастирі в окрузі, Галина каятиметься за свої необережні слова і молитиме Всевишнього повернути її єдину дитину живою і неушкодженою.

— Мамо, він у госпіталі в Дніпрі, – почує одного разу вночі від невістки. – Я вже їду туди, він лиш до тями прийшов. Не знали хто і звідки… – говоритиме плутано ковтаючи слова впереміш зі слізьми. – Просив вас приїхати… Він з розвідгрупою на завдання вийшов, а їх накрило… Їдьте, мамо.

Уже на ранок Галина з Валентиною їхали потягом до Дніпра. Мовчали обоє. Лячно було обом, надія, вiдчай, переживання, полегшення. Усе сплелось в тугий клубок і не дало і слова мовити.

— Я її бачив, – майже пошепки зашкарублими губами мовить її син коли заплакана дружина і тітка Валя вийдуть за чимось із палати, – Вона на хмаринці була мамо, Матінка Божа. Я бачив її. Сказала, що мені ще не час, що за мене моя мама просила, що за мене моляться. Ти молилась, мамо?

Упаде навколішки і проситиме прощення у своєї дитини. Розповість усе, як було і про воду і про слова Валі і про те, як волала до небес. А він ніби і не чутиме усього того:

— Ти знаєш, адже ми не повинні були вижити. Хлопці і досі не розуміють, як ми на той світ не потрапили. А я знаю. Я тепер знаю, мамо. Мені Матінка Божа сказала: “За тебе молились”.

Він гладитиме її ніжно по посивілому за останній місяць волоссю і посміхатиметься тихо.

За нього моляться. А материнська молитва і з пекла врятує.

Його врятувала.

Анна Корольова.

05,09,2022

 

You cannot copy content of this page