fbpx

– Ваня мене любить, він мене не залишить, – міркувала молодиця, поки останні сусідські новини не застали її зненацька: – Зоя вже при надії! Роби щось! – підказували їй

І знову сусідка вийшла й, кволо перебираючи ногами, підійшла до Марії, завела свою одвічну пісню:

– Чом не йдеш заміж, Марусю?

– Ще мій час не прийшов, – чемненько відповіла старенькій дівчина.

Давно б вона вийшла, й парубків доволі залицялись, так куди ж, перебирала ними, мов огірками: той довгий, а той куций та товстий, в іншого лисина, а той скупий. Роки хутенько спливали, а вона й не журилася: на роботу, з роботи, у вільний час вишивала, а ще – пісня. Що тих пісень знала – не перелічити, та все про любов!

За матеріалами – “Є”.

А то якось молодша сестра під хатою з кавалером стояла. Побачила їх Марія і на сміх підняла сестру:

– Ото знайшла пацанчика, ще може, й в хату його приведеш?

– А що, й приведу, – нітрохи не знітилась молодша, бо теж була повнолітня .

Став Іван заходити до хати, усі спілкувались за сімейним столом (Тоді ж ні телевізора, ні комп’ютера не було). Отож, про книги балакали, про кіно, в карти грали, іноді втрьох ходили в парк на танцмайданчик.

Незабаром Іван став проводжати Марію на роботу на нічну зміну, або стрічати.

– З посміху бувають люди, – казала мама.

Хоч Марія була набагато старшою, закохались вони з Іваном. На той час хлопець був студентом , а ось повістка до лав Армії.

– Ти даєш мені слово, що чекатимеш три роки ? – запитав на прощання, приїду, одружимось.

– Чекатиму, скільки треба, – відповіла вона.

Стали линути листи з далекої служби. Часто листоноша приносив трикутнички з посланнями, списані чітким гарним почерком.

Маруся чекала, співала про любов вдома й в художній самодіяльності, вишивала.

Скільки тих журливих пісень за три роки переспівано, що й не злічити!

Таки мрія збулася, повернувся коханий Іванко: змужнілий, гарний. Скромне весілля відгуляли через три місяці.

Отримав юнак направлення на роботу, і молода дружина, в якої вже й донечка народилась, поїхала за ним.

Мати дуже тужила, не хотіла відпускати.

– А що Ви хочете, – знову прийшла з порадою сусідка, – куди голка, туди й нитка, хай їде!

Важкенько жили молоді: квартира найнята, топити треба було дровами й вугіллям, коштувало недешево, за дитячий садочок заплатити, ну й за житло, і звісно, за харчування.

А Марія змолоду була дуже економною, Іван теж не пиячив – кожну копійку тримав на обліку і старанно контролював дружину що, де і куди.

Серйозний чоловік на роботі мав повагу, вносив раціональні пропозиції, розробляв креслення, був охайним і дисциплінованим. Висунули його на керівну посаду – безкоштовним профоргом. Іван був позитивним чоловіком: ніколи не брехав, чепурний, працьовитий, гарно співав.

Коли Марія вийшла заміж, тепер співала лише колискові, а чоловік ходив у Будинок культури на репетиції та концерти. Щосуботи сім’єю їздили в село до його матері допомагати по господарству, бо старенька вже нездужала. Пізніше Марія сама часто їздила до свекрухи, бо та потребувала ретельного догляду: і випрати, і зварити, й нагодувати. Відпочинку жінка не мала: робота вдома, на заводі, в селі. Перед відходом свекруха переписала на них хату, при якій був чималий шмат родючої землі і садок. Проте цей спадок зовсім не тішив Марію, бо зроду міська, вона не могла справлятись із тим об’ємом роботи, який тепер звалився на неї. Іван ремствував. Та всьому свій час.

Якось на роботі у Івана не стало колеги. Як профорг, Іван допоміг вдові в організації всього процесу. Оскільки в них рідні не було, то й молоду вдову супроводжував, й поминки поміг влаштувати, а потім й пенсію поміг оформити, бо в неї було двоє дітей. Чоловік щиро, по совісті, допоміг, а вдова теж щиро йому «подякувала». Отже, з того часу став Іван туди ходити. Сусіди казали Марії: дивись, твій вчащає до Зої, але вона не вірила.

– Ваня мене любить, він мене не залишить, – міркувала молодиця, поки останні сусідські новини не застали її зненацька:

– Зоя вже при надії! Роби щось! – підказували їй .

Сидить Іван за вечерею та щось замислено на пальцях рахує, а Марія йому:

– Ваню, це правда? – стрепенувся він.

– А що в твоєї любаски дитина буде незабаром?

– Правда, я не буду приховувати, – відповів.

– То що маємо робити?

– Тобі вирішувати, як ти скажеш так і зроблю, – відповів на те Іван .

– Добре. Ти однією рукою сім’ю розвалив, а я іншою, бери речі та йди до неї. В мене робота, діти, гроші на дітей будуть, я не пропаду, а що вона робитиме без чоловіка і роботи, ти подумав?

– Ні, не думав. Добре, я піду, дивись, щоб ти не пошкодувала.

– Мені нема чого шкодувати, – твердо мовила Марія, – дивись, щоб ти не шкодував.

Випрані й ретельно випрасувані чоловікові речі чекали у валізі. Пішов. Молода дружина поспішила подарувати йому ще трьох дітей. Іванові довелося добряче попітніти. Чорний чуб швидко посивів. Чоловік хутко почав старіти. До Марії приходив, питав чи діти слухаються, допомагав картоплю з городу привести, сина в армію провів, весілля доньці допоміг зробити, словом, виростив дітей твоїх, своїх і наших. Марія зі смутком дивилася, що й не такий він доглянутий, як колись, але ж сам вибрав.

Минули роки, Марія занедужала і невдовзі її не стало. Іван з дружиною допомагали її поховати.
Нова дружина сказала сусідам :

– Яке в неї добре серце, вона жодного разу мене не переймала, не робила рейваху, такого чоловіка відпустила. Я тут, аби хоч зараз попросити пробачення. Пухом їй земля.

Автор – Валентина САВКО.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page