Завдяки першому коханню я в сорок років знайшла своє щастя. І можу підтвердити, що правду кажуть: в сорок життя лише починається. Не знаю, чи була б щаслива з Василем до сорока, якби ми тоді молодими побралися.

Ми були молоді і дуже емоційні, може через те й так сталося, що розійшлися, хоча справа вже йшла до весілля.

Ми з Василем зустрічалися вже десь рік, коли моя сестра двоюрідна покликала мене в дружки. Звична ніби справа для родини, але Василь це сприйняв на свій рахунок, мовляв, чого це я йду в дружки. Коли сама вже маю хлопця.

– Василю, вона не має кого брати з родини, лише я залишилася неодружена, – кажу йому з тим розрахунком, що він скаже, що вже на наступний тиждень чекай сватів і тоді матимеш законну підставу не йти.

Але натомість він образився, бо я його не так сильно люблю, як якісь обов’язки. Ну що такого на тому весіллі було? Раз чи два нам музиканти заграли та ми в щоки поцілувалися та й танцювали увесь вечір разом – що тут такого?

Але Василь був іншої думки і повів в ту ніч додому іншу дівчину.

Потім ми намагалися миритися, але вже та дівчина сказала, що при надії від Василя.

Ну як тут не вчинити правильно? Невже танцювати і дітей творити – то рівноцінна провина?

Отак ми розійшлися.

Василь одружився на тій дівчині, але виявилося, що дитина від іншого хлопця. Це виявилося, коли хлопчик став вже більшим і було видно, що ні на кого з її родини і з Василевої він не схожий.

Василь погрозився, що зробить тест і жінка зізналася, що то може бути від іншого.

Отак він і нажився.

Я ту драму в живу не бачила, бо жила та працювала в іншому місті. Скажу таке – не могла я собі в великому місті знайти чоловіка. От ходити до мене ходили, але сватати – ні.

Я вже не знала чи то мені пороблено, але всі хлопці від мене йшли до інших жінок і одразу! одразу! створювали родини з дітьми.

Вже з мене на роботі жартували, що я тестую хлопців на добрих чоловіків.

Далі я кинулася в роботу, хоч і знайшла себе та мала достаток, але ж, коли приходиш в порожню квартиру, то вовком вити хочеться.

Свої сорок років вирішила не святкувати в місті, а поїхати до батьків, бо це й їхнє свято.

Тож, ми винайняли затишне кафе та зустріли в колі родини.

Там я й дізналася всі свіжі плітки про однокласників і знайомих.

Виявилося, що Василь в селі доглядає за мамою і так вдруге й не одружився.

Село маленьке і в магазині я його зустріла, коли прийшла по продукти. Розговорилися і домовилися ввечері зустрітися.

Чесно скажу, що планувала сісти в машину і втекти в місто, але щось мене стримало. Подумала. Що й так нічого не втрачаю і пішла на зустріч.

Він став набагато спокійнішим і мудрішим. Сказав, що тоді вчинив дуже по-дурному, бо не лише приревнував, але й вирішив перед іншими хлопцями показати, що отак треба чинити з дівчатами, коли вони не слухаються.

– Вибач мені, Ганнусю, я тоді так обпікся, що й дотепер пару знайти собі не можу, – сказав він.

Та й я сказала, що життя мене змінило…

І так вийшло, що ми обоє так назгадувалися, що аж не захотіли розлучатися.

Тепер я юна мама і просто неймовірно щаслива. Ми живемо в нашому селі в його домі. Де він все відремонтував та прилаштував під появу дитини. Навіть мама його на радощах одужала! Що тут про моїх казати?

І ,знаєте, ми живемо дуже добре. Без сварок і нарікань. Як згадаю свої колишні стосунки, де вічно були якісь претензії та невдоволення, а тут я всім задоволена. А якщо є щось, що мені не подобається, то спокійно кажу – так і так, мене це дратує.

Фото Ярослава Романюка.