fbpx
Історії з життя
Василь, повернувшись з чергового рейсу, добряче поївши, присів на диван і покликав Марину. – Не буду ходити навколо, скажу прямо. У мене є жінка, в іншому селищі. Бачимося ми часто, навіть частіше ніж з тобою, і у нас скоро буде дитина. Я збираюся з нею одружитися. Ну, а з тобою розлучитися. Вже вибач

Коли у Люду забрала швидка, Василь був у черговому рейсі. Через кілька днів, не заїжджаючи додому, він відразу ж поїхав до пологового, але там йому повідомили, що його дружина написала відмову від хлопчиків-двійнят. Сказала, що їй і старші не потрібні, а тут ще двоє. І пішла. Василь, хоч і сумнівався, чи його це діти, але тут розлютився не на жарт

– Людмила всі межі переступила!

Примчавшись додому, дружину він уже не застав, вона зібрала речі, залишила старших трирічних двійнят, Антошку і Андрія, у старенької бабусі Василя і поїхала.

Вася не знав, що й робити: у нього з рідні одна бабуся Віра залишилася, і та старенька. Але і дітей в сиротинець відправити соромно було. Тоді прислухався він до поради товариша сусідку найняти – за дітьми доглядати.

Працював Вася дальнебійником, на своїй вантажівці, заробляв добре, так що на няньку грошей вистачало.
Ось і постукав вранці Василь в сусідський будинок. Марина, дев’ятнадцятирічна скромна дівчина, довго не наважувалася взятися за таку серйозну справу, хоч і працювала в дитячому садку нянею. Але все ж умовив її Вася. Марина звільнилася з роботи. Вони удвох забрали дітей додому і вона оселилася в домі сусіда, бо за дітьми потрібно було постійно наглядати і доглядати. З Васі тато був нікудишній, ні спеленати, ні підгузки замінити не міг, та особливо і не рвався. Виправдовувався тим, що він роботяга, а не вихователь.

Важко було Марині, двоє немовлят, Дениско і Дімочка, та двоє трирічних малюків вимагали постійної уваги. Добре хоч молодші спокійні були, поїдять суміші, та й сопуть в ліжечку, в пелюшки замотані. Марина встигала ще й книжки спеціальні читати, вчилася масаж робити, всякі вправи для нормального розвитку хлопчаків. Наталя, місцева медсестра, заходила, підказувала їй, як годувати і доглядати за ними. Перший час дуже важко було Марині, навіть відмовитися хотіла, боялася, що не впорається, що-небудь не так зробить, але з часом звикла до малюків, навіть полюбила їх як своїх рідних.

Василь між рейсами довго вдома не затримувався, але цей час вони були всі разом: він, вона і четверо хлопчаків, двоє галасливих, веселих бешкетників і двоє щокатих карапузиків. Їм було дуже затишно всім разом, було про що поговорити, вони разом планували покупку одягу для хлопців, юрбою валялися на дивані, регочучи і підкидаючи по черзі малюків, і одного разу якось так вийшло, що прокинулися вранці Василь і Марина в одному ліжку. А через тиждень подали заяву в ЗАГС. До цього часу Вася вже і розлучення оформив, і Люду батьківських прав позбавив. Нікого не слухала Марина, ні батьків, ні подружок, що не пара він їй, що користується нею, а не кохає. Що і з Людою зразкової сім’ї у них не було, а з Марічкою невідомо як себе поведе. Любила вона хлопчаків дуже сильно, та й Вася їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінувати і любити буде, і не втече вже, від своїх чотирьох дітей.

Весілля справили скромне, у вузькому колі, без весільного плаття і фати. Василь сказав, що все це ні до чого, а Марина посоромилася наполягати.

Не це ж головне. Головне, щоб жили добре.

А добре жити якраз і не вийшло. Василь дійсно виявився далеко не найкращим чоловіком. Вдома по господарству і з дітьми допомагати практично перестав, мовляв, в рейсах втомлююся, дайте хоч удома відпочити, любив чарочку – іншу пропустити. Їздити став все частіше, вдома часу проводити все менше, та й грошей особливо не давав, на підгузки і фрукти випрошувати доводилося. Якщо Марина починала щось висловлювати, він різко обривав: «Не подобається, йди!» Але вона не могла кинути дітей, вона без них вже і життя не уявляла.

Так минуло два роки. І ось одного разу Василь, повернувшись з чергового рейсу, добряче поївши, присів на диван і покликав Марину.

– Не буду ходити навколо, скажу прямо. У мене є жінка, в іншому селищі. Бачимося ми часто, навіть частіше ніж з тобою, і у нас скоро буде дитина. Я збираюся з нею одружитися. Ну, а з тобою розлучитися. Вже вибач.
Марина застигла, почувши ці холодні слова. Вона не могла повірити, що Вася їх дійсно сказав. А як же вона, а діти?

– Я не віддам тобі дітей! – прошепотіла вона.

– Та й будь ласка, у мене свій буде.

– Свій?! А це чиї? – мало не задихнулася від обурення Марина.

– От тільки не треба зараз мораль читати, вихователька знайшлася. Сама ж не віддаєш. Мені від тебе тільки розлучення потрібне.

– Добре, але тільки якщо ти даси мені згоду на усиновлення хлопчиків. І ніколи не скажеш їм, що я не рідна їхня мама.

– Але і ти пообіцяй, – відповів Вася, – що нічого поганого про мене синам не будеш говорити. Батька поважати треба.

Розлучилися вони швидко і тихо. Хлопчикам Марина сказала, що тато поїхав на роботу в далеку країну, будувати високі будинки для бідних людей і повернеться не скоро. Будинок, в якому вони жили, продали і купили інший в сусідньому районі. Вася не заперечував. А Марина не хотіла, щоб хтось проговорився про те, що хлопчики їй не рідні.

Ще після школи Марина встигла закінчити курси перукарів і стала стригти на новому місці спочатку сусідів, а за їхньою рекомендацією їхніх знайомих. Потім клієнтів стало все більше і більше. Руки у неї були золоті, а душа добра. Ось і потягнулися до неї люди. Заробляла вона досить, на все необхідне для життя їм вистачало. Від Василя Марина нічого не чекала і не вимагала.

– Мамо, а тато скоро з далекої країни приїде? Він першого вересня з нами в школу піде? – Андрій з Антончиком складали портфелі і ділили порівну олівці і ручки.

Вони не могли дочекатися, коли підуть в школу. Дуже вже не терпілося їм показати вчительці, як добре вони вміють читати і малювати. Марина прибрала портфелі вище, щоб Діма з Дениском їх не спустошили, і похитала головою:

– Ні, хороші мої, тато не зможе приїхати. Йому ще багато будиночків побудувати треба.

Василь не з’являвся, не дзвонив і Марічка нічого про нього не знала. І не хотіла знати. Головне – діти поруч! Вона дуже любила своїх хлопчиків. Вони разом навчалися читати, співали, грали в футбол і обливалися вранці холодною водою. Вечорами вони сідали пити чай і все разом придумували казки. Вони получалися смішні і добрі. Коли хлопчаки засипали, Марина записувала казки в товстий зошит. Вона представляла, як дорослі сини одного разу прочитають їх своїм дітям, як вони будуть сміятися і згадувати ці щасливі вечори.
«Іван-царевич і Сірий вовк по коморі помели, борошна набрали і спекли торт – Іван-царевич сів на коня і повіз торт принцесі – А принцеса відкусила шматочок і перетворилася в маленьку собачку – І стала виступати в цирку – А потім фокусник зняв з неї чари».

Пройшли роки. Виросли сини. Старші одружилися, подарували Марині по онуку. Молодші вчилися в інституті. Кожен вихідний вся сім’я збиралася разом. Готували щось смачне, іноді за чаєм читали «Книгу Казок Мами». І кожен раз реготали, як маленькі.

Тих злощасних вихідних був ще й день народження молодших, Діми та Дениса. День видався дуже теплий, хлопці включили у дворі музику і винесли з дому великий стіл. Невістки чаклували на кухні, чоловіки смажили шашлики, Катя з Юлею – дівчата Діми і Дениса накривали на стіл. Марина стояла, притулившись до одвірка, посміхалася і думала про те, яка ж вона щаслива.

Вона так замислилася, дивлячись на своїх дітей, що не відразу помітила літнього чоловіка, який зайшов в їхню хвіртку. У пом’ятій сорочці, явно давно не праній, в обвислих спортивних штанях і старих кросівках на босу ногу, він пройшов по двору, по-хазяйськи оглянув його і голосно заявив:

– І чого це батька ніхто не зустрічає?

Всі замовкли, а Марія охнула, насилу впізнавши Василя. Той, похитуючись, поліз обніматися до Діми, потім до Дениса, але хлопці відсахнулися від незнайомого чоловіка, від якого несло вчора випитим.

– Маринко, скажи дітям, хто я такий! Батька поважати треба! Ти домовленість пам’ятаєш?

Марина з острахом дивилася на Василя і не знала, як пояснити синам, що їх батько, герой, який будував місто для бідних в далекій країні, всього лише літній випивоха, що колись кинув їх напризволяще.

Всі мовчали, нічого не розуміючи дивилися то на Василя, то на маму. Нарешті, не витримав Андрій:

— Батька, значить, поважати треба? А де ж ти так довго пропадав, тату? Чи ти думаєш, ми нічого досі не зрозуміли? Це маму нашу поважати потрібно, вона одна нас виростила, в люди вивела, життя навчило.

— Маму вашу? Так вона вам не мати зовсім, а просто нянька!

У Марини потемніло в очах, вона розвернулася і пішла в дім. Зайшла в спальню, де мирно сопіли внуки, сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Ось і скінчилося її щастя. Вона заплакала.

Двері в кімнату тихо відчинилися, Марина підняла мокре від сліз обличчя і побачила своїх синів, вже не хлопчиків, а чотирьох сильних, красивих чоловіків. Вони стояли, обнявшись, і, посміхаючись, дивилися на неї. В руках Андрія була їх «Книга Казок». Він подав її Марині і вона побачила на останній сторінці запис, зроблений великими літерами:

«І жили вони довго і щасливо, бо з ними була їхня мама, найулюбленіша і найкраща на світі!».

Автор: Марія Cкиба.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook